Розділ 9

Тірша, 7-9 жовтня, четвер-субота, 2320 рік.

Незважаючи на відміну домашнього арешту, мама все ще на мене сердилась і весь вечір не розмовляла. Тато теж більше мовчав, сказавши лише лягати спати раніше. Я не горіла бажанням проводити час у їхній мовчазній, засуджувальній компанії, тож поспішила піти до своєї кімнати відразу після вечері. Краще книгу почитаю, ніж з ними сидітиму. Так, за читанням, я й заснула. За вікном тільки-но почало світати, коли мене розбудив наполегливий стукіт у двері. Я щось пробурчала у відповідь і тоді тато заглянув, сказавши, щоб я скоріше вставала, бо він їде через 15 хвилин. Насилу розліпивши очі, я поплелася у ванну. На зарядку не було ні сили, ні часу, ні бажання. Тільки ванна та сніданок. Холодна вода мене злегка підбадьорила і я вже трохи більш бадьора вийшла на кухню. Запихаючи в себе їжу та каву практично на ходу, я поспішила слідом за татом у машину.

Коли ми під'їхали до будинку Ровена, він уже чекав нас, сидячи на ґанку. Він завжди вставав рано. Ми знову поїхали на те звалище, що знайшов Ровен, бо ми ще не все там оглянули. З магнітофона тихо грав джаз, ми з Ровеном напівсонні дивилися у вікно, похмуро спостерігаючи, як міські руїни змінюються безлюдними дорогами та лісами. Звалище зустріло нас купою різношерстого сміття і ми без особливого ентузіазму заходилися в ньому копатися, періодично поглядаючи на дорогу.

— Найкращий спосіб показати всім, що ти вже доросла людина — займатися роботою та здобувати гроші, — тато почав нас повчати. — А не в бунтах брати участь. Бунтарство — риса незрілої людини. Ви розумієте?

Ми з Ровеном мовчки закивали головами. Зараз був невідповідний час, щоб сперечатися з татом, навіть якщо ми з ним не згодні.

— У ситуації, що склалася, взагалі добре, що поліція порахувала вас ще досить юними.

— Я здивований, що нас не взяли, — Ровен глянув у вічі моєму батькові. — У Спрінгвіллі вже посадили б до в'язниці для профілактики. У мене були старші друзі у в'язницях. Там хлопців 14-15 років запросто садять.

— От і я вам про що. Будьте розумними. Вам пощастило, що поліцейські вас не забрали та не відправили до карателів. Якісь добрі попалися. Адже могли й забрати. Це вам не жарти! У в'язниці паршиво й дорослим, а дітям так особливо. Дівчаткам взагалі не варто там опинятися.

Тато часто любив залякувати в'язницею, щоб я навіть не думала про якісь незаконні дії та неприпустимі розмови.

— Та що ти знаєш? — мені набридло слухати стару історію і я йому заперечила. — Дурні плітки.

— Я якраз знаю, — тато тяжко зітхнув.

— Що? — ми з Ровеном вигукнули одночасно. А потім уже я сама додала: — Ти що був у в'язниці?

Тато знову зітхнув. Він довго-довго мовчав, дивлячись на уламки старих телевізорів, і коли нарешті заговорив, я зрозуміла, що все своє життя я не знала рідного батька.

— Так, я там був. Не один раз. Я на власному досвіді знаю, у що виливається непокора закону. Повір, нічого приємного в тому немає. З тобою не любитимуться у в'язницях. Тебе там до пуття і годувати не будуть. Я вже мовчу про те, що тебе там побити можуть, а то й зовсім убити.

— Але хіба праве діло того не варте? — я здивувалася. Бо ж боротьба йде не просто так. Активісти прагнуть зробити життя звичайних людей кращим.

— Якби своїм правим ділом ми могли щось змінити, тоді так. Але активізм не працює. Іноді вдається досягти чогось незначного, але воно того не варте, правда. Люди вже стільки років, кілька поколінь намагаються протистояти системі, але система все ще перемагає, як бачиш.

— Але хіба краще здатися? — мені стало сумно від татових слів. Я не могла змиритися з тим, що все залишиться, як і раніше. Я не хотіла такого життя!

— Сонечко, я чудово тебе розумію. Сам був таким самим, — тато посміхнувся одними очима, бо ніс і рот його затуляла захисна маска. — Думаєш, у кого ти така бунтарка? Але надто багато бід у наше життя приносить активізм. Я не хочу бути суворим, я хочу бути розуміючим батьком, але я дещо побачив у цьому житті і я не хочу, щоб з тобою відбувалося те саме, що й зі мною. Такого й ворогові не побажаєш.

— Але чому ти ніколи про це мені не розповідав? — прикро, що тато стільки часу приховував правду від мене.

— Бо мама заборонила. А ще ти була надто малою для таких розмов. Поводитимешся як доросла, розумно, тоді продовжу розповідати.

— Мама настільки проти активізму?

— Мама сама колись була активісткою. Ми з нею у в'язниці познайомилися, в Ансенвуді, вона родом звідти. Тільки не кажи їй, що я тобі розповів, вона буде страшенно злитися, — у голосі тата грала посмішка. — Адже в неї й викидень трапився через те, що ми брали участь у бунті. Після цього ми зав'язали з активізмом. Ми хотіли спокійного життя для себе, завести сім'ю, а не вічних в'язниць та побоїв. З часом втомлюєшся боротися. Добре, коли втомишся раніше, ніж тебе прикінчать. Але найчастіше буває навпаки.

— Мій батько і дядько загинули, борючись із карателями, — зізнався моєму батькові Ровен. — Мабуть, ви маєте рацію, треба вчасно зупинятися. Ось мій дід у глибині душі проти системи, але схвалює лише розмови на заборонені теми, а від реальних дій вважає за краще утримуватися. Але він старий, мабуть тому так. Розумієте, дядьку Гране, дуже складно змиритися з думкою, що ми проживемо своє життя ось у такому зруйнованому світі і ніяк не зможемо його змінити.

— Розумію, — тато кивнув. — Але краще прожити своє життя тихо і спокійно, вдовольняючись малим, аніж померти молодим. Для того щоб протистояти системі, потрібна велика сила і витривалість, розум, хитрість, а ще удача. Тільки добре навчена людина з відмінною фізичною підготовкою може спробувати щастя у битві. Інші її програють. Давайте ми з вами домовимося, дітки, що ви не нікуди встряватимете до свого 16-річчя? Вчіться, займайтеся фізичними вправами, розважайтеся, зрештою, а станете офіційно дорослими людьми — тоді вирішуйте самі, що робити зі своїм життям. Добре?