Розділ 8

Тірша, 4-6 жовтня, понеділок-середа, 2320 рік.

Все почалося у понеділок вдень. Ще під час уроків поповзли чутки, що на центральній площі збирається юрба для мітингу. Щойно уроки закінчилися, я рвонула на площу. Хотілося на власні очі бачити, що відбувається.

Посеред площі збудували дерев'яний поміст, нагорі якого горів вогонь, щоб привернути увагу уряду. Люди кричали «нам потрібні продукти!», у небо стріляли всякою піротехнікою, було гамірно і трохи страшно.

— Ти прийшла, — я відчула дотик до ліктя і обернулася на знайомий голос.

— Привіт, Ровене! Ледве досиділа до кінця уроків, не могла пропустити таку подію.

Ровен стояв віддалік натовпу разом з Джулз і тільки спостерігав за тим, що відбувається. Я підійшла до Джулз розповісти, що тато домовився про ремонт їхнього генератора і в кінці цього тижня або на початку наступного його відремонтують.

— Дякую вам. Набридло при свічках сидіти, — Джулз дуже зраділа. — Якщо вам потрібна моя допомога у відповідь, звертайтесь.

— Мені потрібна, — сказав Ровен. — Джулз, ти не знаєш, шамани роблять гітари?

— Так, роблять. Я сама хочу знайти укулеле[1]. Але на ринку в Спрінгвіллі я їх не зустрічала. Думаю, треба відвідати інші міста, де мешкають шамани.

— Гаразд, якось пошукаємо, — зітхнув Ровен. Дуже йому не терпілося отримати гітару. — Ну що, дівчата, може, приєднаємось до натовпу? Покричимо за праве діло?

— Я пас, — Джулз похитала головою. — Не хочу влазити в халепу.

— А я за, — я була сповнена ентузіазму.

— Тоді пішли.

Ми підійшли ближче до натовпу під несхвальне бурчання Джулз. Вона переживала, що нам вилізе боком участь у мітингу. Ми почали разом з усіма кричати «нам потрібні продукти!», стрибали та махали руками. Місцева поліція мляво спостерігала за мітингувальниками, не даючи заходу перерости у криваву бійню.

Через годину в небі над Сентінелем з'явився вертоліт і одночасно з ним заволала повітряна тривога. Вона завжди звучала, коли в містах починалися заворушення, щоб попередити тих, хто не порушував закон про необхідність сховатися і не висуватись, доки карателі та поліція все не розрулять. Мені завжди ставало трохи моторошно від звуку тривоги, хотілося залізти з головою під ковдру, поки все не закінчиться, але сьогодні я відчувала в собі нечувану силу. Зі мною поряд був Ровен — такий дорослий і безстрашний і поруч із ним і я такою почувалася. Вертоліт опускався прямо в центр натовпу і люди почали трохи відступати. Хтось кричав, що привезли продукти, інші шепотіли, що приїхали карателі наводити лад, бо тривогу просто так не включають. Мали рацію другі. У вертольоті прибув загін карателів. Щойно вони ступили на землю, як відразу синхронно вистрілили з попередженням у небо, а потім направили гвинтівки на натовп. Найголовніший серед них вийшов уперед і прокричав у рупор:

— Закінчуйте галасувати! Розходьтеся по домівках! Інакше всіх перестріляємо.

З натовпу долинуло «пришліть нам продукти!», «чому немає їжі?» і «ми хочемо їсти!». Ми з Ровеном пробралися ближче до центру, щоб роздивитися карателів і вертоліт, і теж кричали.

— Я сказав розійтися!!! — обличчя головного карателя вкрилося червоними плямами від агресії. Невисокий, лисуватий тип середнього віку, він злісно виблискував на нас блідо-блакитними очима.

У карателів почали кидати сміття — консервні банки, палиці, коробки всілякі. Ми теж з Ровеном кидали. Люди хотіли привернути їхню увагу, їм потрібні були відповіді, але карателі не поспішали їх давати.

— Рахую до трьох, — прогарчав головний. — Або ви припиняєте свій безглуздий бунт, або ми перестріляємо всіх. Раз…

— Та просто скажіть, коли продукти будуть! — прокричав чоловік десь попереду. — Ми ж з голоду помремо!

— Два… — головний продовжував рахувати, не звертаючи уваги на крики натовпу. — Три! Стріляй!

І вони вистрілили. Люди одразу ж рвонули врозсип, штовхаючись і падаючи. Ровен схопив мене за руку, так міцно, що в мене заболіла долоня, і потягнув мене подалі, туди, де ми залишили Джулз. Нас давили, пхали з усіх боків, людям було начхати, що тут є діти, кожен думав лишень про себе. Якби не Ровен, мене б одразу ж повалили та заштовхали. Не без зусиль він вивів мене з натовпу і ми кинулися до Джулз, яка спостерігала за тим, що відбувається з безпечної відстані, але нам перегородила шлях поліція.

— Ану стояти! — двоє чоловіків схопили нас за куртки і нам довелося зупинитися. — Вам скільки років, малеча?

— Мені 14, їй 13, — відповів Ровен.

— А якого біса ви туди полізли? В тюрму захотілося? Чи жити набридло? Думаєте, то вам забава якась?

— Нам просто було цікаво, — Ровен награно шморгнув носом і опустив погляд, ніби сильно наляканий і кається. Але ж я знала, що він не такий! — Ми хотіли допомогти дорослим. Їсти ж майже нема що.

— Ми не знали, що стрілятимуть. Пустіть нас, дядечку, будь ласка. Ми більше так не будемо, — для більшого ефекту я розплакалася.

Дитячі сльози — чудова зброя. Поліцейські одразу пом'якшилися і перестали так міцно тримати нас.

— Ну добре, добре. Не будемо вас у в'язницю садити. Ви надто малі, щоб вас притягнути за заворушення. Але майте на увазі: будете в майбутньому шукати неприємностей — потрапите до в'язниці. Вам зовсім трохи до повноліття лишилося. Нехай сьогоднішній випадок стане вам уроком.

Ми з Ровеном видихнули з полегшенням, але я все ще продовжувала для вигляду терти очі і тремтіти.

— Ваші батьки тут? Вони беруть участь у бунті? — спитав другий поліцейський.

— Мої батьки померли, я живу з дідом, — відповів Ровен. — Він старенький і майже не виходить у місто. Я втік, щоб на бунт подивитися. Мені просто було цікаво, вибачте, будь ласка.

— А мої батьки вдома. Вони є законослухняними громадянами, вони ніколи не порушували закон. Не кажіть їм, будь ласка, вони дуже засмутяться, якщо дізнаються, що я брала участь у бунті, — я знову почала плакати. — Я думала, буде весело, а виявилося страшно. Не треба їм знати.