Розділ 7

Тірша, 25 вересня-3 жовтня, субота-неділя, 2320 рік.

Я переконала маму відпустити мене до Ровена на весь день, пообіцявши, що допоможу їй з прибиранням та в саду в неділю. Діставши зі схованки свій револьвер і сховавши його під курткою, я вийшла з дому. Замість того, щоб спокійно пройтися, я вибрала біг. І дістануся швидше, і заразом потренуюсь.

Я зіткнулася з Ровеном біля воріт, коли він виводив собаку на прогулянку. Добре, що я бігла, інакше ми з ним розминулися б.

— Ти чого так рано? — Ровен дивився на мене здивовано. — Я думав, що ти вранці допомагаєш мамі в саду.

— Відпросилася, — я важко дихала після тривалого бігу. — Хотіла сьогодні потренуватися ще й приготувати вам із дідусем щось смачненьке. А то мені вчора якось сумно стало: мама нам гарячу вечерю, як вертаємось готує, а ви там самі їсте одні бутерброди. Я ж знаю, що ви не любителі готувати.

— Не лише бутерброди! — заперечив Ровен. — Каші ще варимо. Іноді. Але якщо ти хочеш, то приготуй, звісно. Тільки давай спершу з Кітом погуляємо. Він затужив на ланцюзі.

Ми бродили разом із псом по полях за горою, на якій жила Джулз із бабусею. Розмова чомусь не клеїлася. Ми перекидалися порожніми фразами про погоду та природу, кидали Кіту палицю, просто ходили мовчки. Начебто й настрій гарний був, а похмура погода давила на нас, примушуючи якнайшвидше повернутися до будинку. Погулявши кілька годин, ми повернулися до Ровена.

— Ну що, підемо в ліс на тренування? — мені й самій уже не хотілося нікуди йти, але я не показувала цього.

— Якось немає бажання нікуди сьогодні ходити, — Ровен поділяв мій настрій. — Давай я тобі мішень поставлю, постріляєш з мого лука тут, а я поки що твій почну робити.

Я погодилася. Ровен встановив мені мішень у саду, причепивши її до старої груші, а сам сів неподалік на зрубаний стовбур якогось дерева, розклав на плоскому камені інструменти і почав вирізати ручку для луку. Ми знову мовчали. Я зосередилася на стрільбі, Ровен на вирізанні лука. Тільки Кіт тихенько скулив у своїй будці від туги, прив'язаний до ланцюга. Не встиг він скуштувати свободи, як знов її втратив. Що ж, таке життя собаки. Він не людина і не розуміє, коли не можна плутатись під ногами. Тому й сидить на ланцюзі. Все краще, ніж тинятися від будинку до будинку, випрошуючи кісточки. Тут його люблять, хай і не балують. Але життя зараз нікого не балувало, навіть людей, не те що тварин. Вони взагалі повинні бути раді, що ми все ще тримаємо їх біля себе.

Через дві години я зрозуміла, що мені набридла одноманітна стрілянина по мішені. Я склала всі стріли в колчан і присіла на колоду поруч з Ровеном. Він так захоплено вирізав із дерева заготовку для лука, що не одразу помітив мою присутність.

— Настрілялася? — Ровен на мить підвів на мене голову і знову поринув у роботу.

— Так. Нудно якось стріляти в одне місце.

— Це зрозуміло. Тренування — це не розвага. Але без неї навик не відточиш.

Розмова знову не йшла. Я просто спостерігала за роботою Ровена і нічого не питала. У нього тут було цікаве робоче місце, майже як у лісі — замість лави зріз колоди, а замість столу — масивний плоский камінь.

— Зараз я ще трохи попрацюю і підемо в будинок, — Ровен першим порушив мовчання.

— Я тобі заважаю сьогодні? — я вирішила спитати прямо.

— Зовсім ні, — Ровен навіть відірвався від роботи, так його здивувало моє запитання. — Просто погода похмура і розмовляти зовсім не хочеться. Але ти мені не заважаєш. Нічого не маю проти твоєї присутності.

Ми ще трохи посиділи на вулиці, а потім Ровен зібрав інструменти, заготовку лука, і ми пішли до хати. Привітавшись із дідом Саном, який зазвичай читав книгу біля каміна, ми пішли на кухню.

— Що вам приготувати? — я пов'язала фартух, щоб не забруднити одяг і подивилася на Ровена вичікувально.

— Звари якийсь суп, тільки густий, і оладки до чаю теж було б непогано.

Ровен приніс мені потрібні продукти, а сам сів із книжкою на кутовому диванчику за столом. Я так захопилася приготуванням, що почала тихенько наспівувати собі під ніс, забувши, що Ровен теж тут. Зазвичай я соромилася співати на людях, тільки з мамою на кухні. Я непогано співала, але почувала себе трохи незатишно, коли мене слухали. Зараз я зовсім забула про свою незручність і за звичкою співала. Мені завжди подобалося співати під час готування.

— У тебе дуже гарний голос, — Ровен сказав тихо, але я чудово його почула.

— Голос як голос, — я знизала плечима, бентежачись від несподіваного компліменту.

— Я теж люблю співати. Вмію грати на піаніно, бабуся навчила. Але мені дуже хочеться дістати десь гітару і навчитися грати на ній.

— Було б чудово. Я люблю музику. Можливо, на якомусь ринку знайдеться.

— Я шукав. Ні в кого не має.

— Може, тоді самому зробити? — підкинула я ідею.

— Були б струни, я зробив би. Без струн не можу.

— Отже, треба шукати. Те, що люди перестали складати музику і заробляти виступами, не означає, що люди більше не грають. Ось у Джулз є бубен і флейти. Усі шамани грають. Думаю, треба пошукати у інших містах, де є шамани. Можливо, хтось із них робить гітари.

Я приготувала для Ровена з дідом велику каструлю гречаного супу на бульйоні з перепілки та опеньків, з ароматною засмажкою з моркви, цибулі та часнику. Я пообідала разом з ними, червоніючи від безперервного потоку похвал і подяк у мій бік. Після обіду я нашвидкуруч приготувала оладки зі шматочками яблук усередині і ми попили чай. Я помила посуд, відчувши себе вже господаркою цього будинку, і зібралася в бік дому. Ровен визвався мене провести.

Ми знову йшли мовчки і я не розуміла, навіщо Ровен пішов зі мною, адже було ще світло. Але запитань не ставила. Заговорив Ровен тільки тоді, коли ми майже підійшли до мого будинку.

— Якщо завтра буде дощ, то ти сиди вдома. Та й якщо така сама погода, як сьогодні, теж сиди. Мені не хочеться йти до лісу. Давай уже в понеділок сходимо. Я якраз лук твій дороблю, опробуємо.