Розділ 29

Тірша, 2021

Так дивно пам’ятати своє минуле, яке роками не могла згадати. Спогади накотили стрімкою хвилею, такі різні, але такі мої. І хоч вони здавалися все ще не дуже чіткими, ніби я дивилася на них крізь туман, але я відчувала: скоро моя пам’ять повністю відновиться. Залишилось тільки розібратися з тілом. І з Сірою.

— Сіро, в якому ти році живеш? — почала я з найпростішого питання.

— Я думала, тебе цікавлять інші питання, — на обличчі дівчини з’явилася хитрувата посмішка, надто знайома, щоб я могла ігнорувати цю схожість. Але вона мала рацію: зараз треба розібратись з іншим питанням.

— Так, мені цікаво, як я зможу повернутися, але все ж хотілося б знати, в який рік я потраплю, — я жувала вже другий шматок піци, неквапливо запиваючи його вином. Сіра ж вже встигла з’їсти три шматка і один з салатів.

— У нас зараз 2346 рік, — Сіра потягла ще один шматок. І як в її худеньке тіло стільки їжі влазить?

Я подумки порахувала. Я померла у 2329 році. Майже 17 років пройшло. Як і тут. Я чомусь рахувала від дня народження Майї, а він 1 грудня, тому думала, що тільки 16 років минуло. А вже 17! Отже, час тут і там йшов однаково.

— Жах… — я в один ковток випила келих вина і налила собі ще. — І як Ровен стільки років без мене справляється?

— Отак і справляється, — Сіра кивнула на пляшку з вином. — А мені трохи можна? Треба ж відсвяткувати повернення твоєї пам’яті. І взагалі, що я тебе знайшла. І тут аж два місяці!

Питання Сіри породило сумніви: їй точно менше 16, якщо вона в мене питає дозволу. Адже у нас з 16 повнолітніми стають і можуть спокійно пити.

— А тобі скільки років, Сіро? — я примружилась, уважно її розглядаючи. — Тільки чесно.

— Майже 15, — відповіла вона.

— На скільки «майже»?

— За три місяці буде. То наллєш? — Сіра простягнула до мене свою порожню склянку від соку.

— А не зарано? — пирхнула я.

— Можна подумати, ти у моєму віці не пила! — підморгнула ця мала хитрунка.  

— Бачу, ти про мене багато чого знаєш, — я не могла стримати усмішки, дивлячись на неї. Така вона була хороша! — Ну добре. Але трошки!

Я налила їй десь треть склянки і ми сказали тост за цей чудовий день, а потім перейшли до обговорення дійсно важливих питань.

— То як я зможу повернутись? В тілі Майї мені б це не хотілося робити. Вона заслуговує на власне життя. Та й якби я не хотіла повернутись, все ж мене розривають сумніви. Як я покину всіх, кого тут встигла полюбити? В мене душа розривається на частини, Сіро… В мене тепер ніби дві сім’ї…

— Розумію. Але твоя справжня сім’я не тут, Тірше. Тут сім’я Майї. Ти звикнеш жити без них. Ти живеш не своїм життям.

— Знаю, але… почуттям не накажеш. Хоч я і розумію, що ці батьки — несправжні мені, але я так звикла до них, люблю їх… Тяжко буде їх покидати.

— А як тяжко всім нам без тебе ти не забула?! — Сіра насупилася. Їй не подобались мої сумніви.

— Ти мене взагалі не знала, — знизала я плечима.

— Мені про тебе багато розповідали. Отже, ти йдеш?.. — блакитні очі Сіри дивилися на мене з благанням.

— Та йду… — я покрутила в руці порожній келих вина і долила ще. Сірі теж хлюпнула на кілька ковтків. — Але ж як?..

— О! — губи Сіри розтягнулися в усмішці. Чи то вона була дуже рада, чи то вже трошки п’яненька. — Джулз довго шукала спосіб і кілька років тому знайшла. Виявляється, є такі шамани в Африці, які можуть відроджувати померлі тіла, якщо душа залишилась, не переродилась. І, звісно, якщо від тіла щось залишилось, бодай прах.

— Але ж мій прах, мабуть, був розвіяний над лісом. Я так просила, — я ніколи не хотіла лежати в землі. Після смерті я бажала з’єднатися в одне ціле з природою — летіти над землею, а не лежати в ній.

— Прах розвіяли, але дещо залишилось, — Сіра залізла в свій рюкзак і дістала звідти мішечок. — Ось.

Я взяла в руки маленький мішечок з чорного оксамиту. Всередині нього я виявила… свою кіску! Ту саму, що колись відрізала в печері ножем і подарувала Ровену.

— Це моя кіска! — вигукнула я. Емоції нахлинули разом із спогадами — тяжкими, болючими. Клятий найманець, що так жорстоко знущався з мене, а потім вбив. Наші з Ровеном шрами, коли ми самі себе поранили з відчаю. Татуювання, що нанесли на руки потім — перші літери наших імен. І клятви одне одному, що навіть смерть не зможе нас розлучити. Ровен сказав, що не дозволить їй. І ось, його слова справдилися: смерть не змогла нас розлучити. — Звідки вона в тебе?

— Тато дав, — Сіра знизала плечима. Вона говорила так спокійно, ніби про щось неважливе, а всередині мене все вирувало. Хоч я вже й здогадувалась, але… Здогадуватись — це одне, а почути насправді — зовсім інше.

— Тато?.. Хто твій тато, Сіро? — серце у грудях несамовито стукотіло в передчутті відповіді.

— Я думала, ти вже й так зрозуміла. Адже я на нього схожа. Ровен — мій тато.

— А мама? — моє серце обірвалося. Отак він мене пам'ятав і жити без мене не міг. Не встигла я померти, як в нього народилася дитина! Я б ще зрозуміла, якби пройшло років 5 чи він взяв на виховання сироту, але ж це його справжня дочка! Як так?..

— Мама померла, коли мені було 5. Вона з нереалізованою магією була, тато врятував її з в’язниці. Ходила за татом хвостиком, така вся божевільна, в останні роки ще й небезпечна зі своєю магією. Але ти не думай, він кохає тільки тебе! — Сіра аж за руки мене схопила, в очі зазирнула, щоб я вже точно не сумнівалася. — Просто Джулз побачила, що в них народиться дочка, з магією, яка зможе повернути тебе. Це Джулз вмовила тата на мене.

Сіра говорила про це так спокійно, ніби то було чимось звичайним, а я дивилася на неї, витріщивши очі від здивування. Її народили лише для того, щоб повернути мене? Як так? Хіба це нормально?

— І ось я виконала свою місію, — продовжувала розповідати Сіра. — Я така рада, що знайшла тебе, Тірше! Мені стільки про тебе розповідали! Тато, Джулз, усі! Я навіть відео з тобою бачила. Тато їх постійно переглядає. І дуже сумує. Ти йому потрібна!