Розділ 27

Майя, 2021

Останній рік я майже ні з ким не спілкувалася — тільки з шаманкою Ліаною. Слухала її медитації, прямі ефіри, просто листувалася. Іноді вона мені навіть телефонувала по відеозв’язку. Не те щоб ми стали подругами, але з нею було легко. Вона допомагала виживати в цьому дурному світі зруйнованій мені. Але навіть вона не могла повернути мене додому. Бо я не знала ні хто я, ні де мій дім. Я загубилася. Я не відчувала себе на своєму місці. Раніше це відчуття було тихим, приглушеним, але зараз, коли я більшість часу проводила наодинці, я дуже гостро відчувала — я чужа в цьому світі.

Де я? Хто я? Знайти б себе, але… Моя друга душа мені не дозволяла. Вона хотіла, щоб я була тут, щоб жила це життя наповну, а не тікала від нього. Та я б і рада жити, але ж це не моє життя. Це її життя. Та тільки я прив’язана до нього, бо іншого в мене немає.

Літо потихеньку добігало кінця, лякаючи знову 1-м вересня — днем, коли мені було особливо сумно. Але до нього ще два тижні. І сьогодні точно не привід сумувати, бо вночі мені наснився незвичайно чудовий сон з тим хлопцем.

Ми сиділи з ним на березі озера, тільки він та я. Сонце приємно зігрівало нашу шкіру, але не пекло. Вода блищала під його промінням. Хлопець грав на гітарі якусь спокійну, приємну мелодію, тихо наспівуючи. Пісня звучала знайомо, наче колись я вже чула її, але згадати не могла.

Я слухала і не могла стримати усмішки. Дивилася на нього і думала, що ось воно — щастя. Просте, спокійне, моє.

А потім я прокинулась.

Тиша кімнати вдарила різко. Ніякого озера. Ні гітари. Ні його. Мені хотілося знову заснути, повернутись туди, до нього, до того берега… Але сон вже розтанув, залишивши після себе приємний після смак з легкими нотами суму. Я завжди і раділа таким снам, і сумувала, бо дуже хотіла до того хлопця. Та тільки його не існувало.

Я хотіла вдень пройтися по магазинам, трохи розвіятися, бо батьки весь час бурчали, що я не вилізаю з дому, але саме сьогодні у Ліани було заплановано кілька цікавих прямих ефірів з онлайн-медитацією. Я не могла встояти. Тим більше теми для мене були цікаві: світло і темрява в людській душі, смерть, пошук свого призначення. Я вирішила, що послухаю Ліану, а за покупками виберусь ввечері.

Я не пошкодувала, що залишилась. Ліана ніби говорила зі мною, хоч і розповідала для купи людей, але її слова влучали мені просто у серденько. Вона відчувала мене. Після її ефірів і медитації я відчувала ейфорію. Мені здавалося, що сьогодні, 17 серпня, відбудеться щось особливе. Мені й раніше цей день здавався особливим, але я не могла зрозуміти чому. Можливо, сьогодні я зрозумію.

Сонце вже почало хилитись за обрій, коли я вийшла з дому. Байдуже! Торговельний центр, в який я хотіла з’їздити, ще буде відчинений. Я встигну! Та й довго я там гуляти не буду — швиденько знайду те, що треба і поїду додому.

Ось тільки все вийшло не так, як я планувала.

Несподіванки почалися з того, що я вийшла не на тій зупинці. Я рідко бувала в цій частині міста, тож часто плуталася у зупинках, коли їздила до торговельного центру сама. Але мені подобалося тут купувати — він мені нагадував щось із минулого життя. І ось зараз, йдучи повз стару, побиту часом будівлю, я думала про те, чому мене так тягне до закинутих, зруйнованих місць.

Для більшості людей руїни — це біль, страх, огида, але не для мене. Я завжди бачила в них особливу красу, своїми уламками вони створювали дивовижну атмосферу тепла та спокою. Вони розповідали про минуле — людей, які раніше тут жили, події, що проходили повз них. Руїни нагадували мені старі книжки з бібліотеки з пошарпаними сторінками, з плямами від чаю, з помітками олівцем на полях. Як і книги могли розповісти уважному спостерігачеві про людей, що їх читали, торкалися, так і руїни могли розповісти про своє життя. Вони пройшли через тяжкі випробування, прожили довге і насичене життя, не завжди хороше, але вже як є. І вони вистояли. Не здалися часу. Залишилися хай і руїнами, уламками чиїгось життя, але ж залишилися! І вже за це я їх поважала.

Я йшла повз ту стару будівлю, довгу, майже безкінечну, і уявляла себе в іншому часі, за інших обставин, з тим хлопцем, що приходив в мої сни. Все навколо здавалося нереальним, ніби я була не тут, а там, у своїх мріях. Можливо, на мене так вплинула медитація Ліани, той стан ейфорії, в якому я була після неї, але я йшла і відчувала, ніби знаходжуся в іншому місці. Там були руїни, важке життя, втрати, але там було також і щастя. Справжнє, тепле. В мене перед очима стояв той хлопець, не дорослий, а ще підліток. Він усміхався до мене, злегка, але його блакитні очі світилися особливим теплом, коли він на мене дивився. Теплом кохання. Вже тоді, у такі юні роки, він дивився на мене закохано, дивився як на скарб, найцінніший в його житті. Безцінний. Я бачила, як ми з ним ходили разом до супермаркету, з моїми батьками. Перед очима виплив дивний робот замість касира. Зараз теж почали з’являтися каси самообслуговування, але той робот був іншим. Він був людиноподібним, а не бездушною коробкою. Я бачила, як ми з хлопцем гуляли вулицями повз старенькі, напівзруйновані будинки, в яких попри руйнацію все ж відчувалося життя. Нам було добре разом з ним, добре в тому зруйнованому світі, набагато краще, ніж в цьому. Всі ці сучасні технології, можливості, акуратні будиночки я б не задумуючись обміняла на життя посеред руїн разом з ним. Ось тільки хто б мені запропонував такий обмін? Ніхто… Нема такої сили, щоб повернула мене туди, де залишилось моє серце. Я йшла і бачила мого хлопця, він ніби кликав мене до себе, простягував руку, усміхався…

Бачила?.. Ні, звісно, що я не страждала на галюцинації, але я бачила все це в своїй уяві. Можна було б подумати, що в мене розігралася фантазія, що я просто все вигадую. Та тільки я не думала про хлопця, батьків і руїни спеціально, ці думки самі виникали в моїй голові. Здавалося, ніби хтось показував мені фільм, нечіткий, з сюжетом, що постійно змінювався, але то був фільм мого життя. І вже по одній цій причині він був прекрасним.