Розділ 26

Джулайя, 2346

Сіра так безстрашно ступила в портал, а я, залишившись тут, вся відразу затремтіла. Я дуже боялася, що відправила нашу дівчинку туди, звідки вороття немає. І як тепер повертатись додому? Що сказати Ровену? Адже він мене вб'є…

Сонце здіймалося все вище над обрієм, торкалося вже впевненіше своїми променями лісу, полів, розгубленої мене, а я все стояла і дивилась на місце, де ще кілька хвилин тому був портал і Сіра. Хоч би в неї все вийшло!

— Сподіваюся, ми не наробили лиха… — прошепотіла я в порожнечу. Тільки ліс мене і чув.

Потрібно було повертатись. Зовсім скоро Сіра має відправити мені магічне послання. Звісно, якщо все добре. Я сховала в сумку кристали, трави, свічки і пішла назад знайомою стежкою. Завтра доведеться все пояснювати Ровену. Я вирішила сказати йому, що відправила Сіру до однієї шаманки на навчання, бо дівчинка дуже хотіла в неї навчатись. Сподіваюсь, Ровен не буде розпитувати, де проживає та шаманка і шукати її, бо тоді мені кінець.

Я йшла швидко, майже не розбираючи дороги. Ноги самі несли мене знайомою стежкою, а думки виривалися далеко вперед — назад до Сіри. Ліс був незвично мовчазним. Листя не шелестіло — повітря здавалося нерухомим, важким, як перед грозою, хоча грози не обіцяли. Усе навколо завмерло, і цей спокій був не заспокійливим, а тривожним. Як затишшя перед чимось невідомим. Гілки тягнулися з обох боків, мов руки, що хотіли мене спинити. Я раз у раз оберталася, хоча знала, що позаду немає нікого. Але внутрішній холод повз вгору по хребту, ліз під шкіру, змушував мене прискорювати крок.

«Тільки б із нею все було добре», — думка пульсувала в голові з кожним кроком. Я мала відправити Сіру за Тіршею — більше не було кому піти.

Але серце… воно не слухається голови. Воно стиснулося ще тоді, коли я побачила, як Сіра стояла перед порталом, така рішуча, така зосереджена — ще така юна, а всередині неї пульсує неймовірна сила. Сила, що здатна повернути нам щасливе життя.

Чи все ми зробили правильно?

Чи була вона готова?

Чи я сама була готова?

Задумавшись, я спіткнулась об корінь, який завжди був на тому місці, — але саме сьогодні він ніби стрибнув мені під ноги. Проклятий ліс. Він усе знає. Він відчуває мої сумніви і хвилювання. Нічого не сталося. Ще ні. Але я відчувала — щось змінилось. У повітрі з’явився інший присмак. Як перед бурею. І від цього присмаку нудило. Мені хотілося бігти — швидше опинитися вдома. Але я йшла. Бо паніка — це останнє, що я могла собі зараз дозволити. Сіра не панікувала і я не маю права.

— Вона впорається, — прошепотіла я собі, і мій голос у лісовій тиші прозвучав надто гучно. — Вона сильна. Я навчила її. Я поруч… Навіть якщо нас розділяє простір і час.

Діставшись дому, я заварила заспокійливий чай і опустилася на підлогу. Я сиділа на м’якому килимі, прихилившись спиною до дивану, і повільно пила. Приємний аромат лоскотав ніздрі, тепло розливалося всередині, але спокій все ніяк не приходив. Допивши, я поставила чашку на підлогу і, заплющивши очі, зробила кілька повільних, глибоких вдихів. Аж раптом перед очима з’явився образ Сіри посеред незнайомого мені лісу. Вона усміхалася і говорила мені:

«Все гаразд, Джулз, зі мною все добре».

Я розплющила очі і видихнула з полегшенням. Сіра жива. Ритуал пройшов без несподіванок. Нічого поганого не сталось. Залишилось дочекатись, коли вона знайде Тіршу і можна повертати їх обох назад додому. І хай як завтра на мене кричить Ровен, але тепер я була спокійна: зовсім скоро він буде мені дякувати. І щасливо усміхатись. А заради цього можна й витерпіти всі його претензії.

Проте я зі страхом чекала повернення Ровена. Як би добре не було зараз з Сірою — йому не поясниш всієї правди. Ровен буде злитися. Я знала, що він повернеться в понеділок не раніше вечора і відразу піде в бар напиватися, як завжди робив у День народження Тірші. Але прийшла до нього додому ще в обід. Принесла йому зілля від похмілля і збиралася приготувати вечерю — суп, рагу і ягідний пиріг. Ровен повернувся якраз, коли я витягла пиріг і, здивовано оглянувши кухню, присів за стіл з пляшкою віскі.

— А де Сіра? — зазвичай вона сама готувала, а тут я. Зрозуміло, що Ровен був здивований і її відсутністю, і моїм знаходженням на кухні.

— Ой, Ровене… — я сильно хвилювалась і не знала, як почати розмову.

— Що трапилось?! — перелякався він.

— Та все добре, не хвилюйся, просто Сіра поїхала в одне місце…

— В яке?! Куди?! Чому?! — Ровен сипав питаннями, знервований і схвильований.

— Я відправила її навчатися до однієї шаманки. Сіра дуже до неї хотіла.

Ровен стукнув пляшкою об стіл і сердито глянув на мене.

— Чому мене не попередили? Що у вас за таємниці від мене, Джулз? — голос його був не менш сердитий, аніж погляд. — В яке місто Сіра поїхала? Надовго?

Я дуже не любила брехати, але зараз в мене не було вибору. Я не могла розповісти Ровену правду.

— Просто ми боялися, що ти не дозволиш Сірі поїхати, якщо ми розповімо… — я відвернулася, ховаючи очі, бо хвилювалася, що Ровен прочитає в них брехню. Відрізавши Ровену шматок пирога, я поставила тарілку на стіл і додала: — Вона далеко поїхала, думаю, на кілька місяців. Навряд чи більше.

Ровен відкусив шматок пирога, зробив ковток з пляшки і окинув мене таким поглядом, що мені захотілося втекти подалі і сховатися.

— Ти при своєму розумі, Джулз? — він вже не кричав, його голос звучав втомлено. — Ти відправила дитину одну невідомо куди! А якщо з Сірою щось трапиться? Ми ж не можемо ніяк зв’язатися.

— Зв’язок в мене є. Магічний, — почала я відповідати з кінця. — З Сірою все добре, Ровене, не переймайся. І вона вже не дитина, а майже доросла дівчина. Ти взагалі з 12 років був самостійним, за дідом приглядав, на полювання ходив. А Сірі через півроку вже 15 буде.

— Коли сам — то одне, а коли то твої діти — це вже інше, — Ровен зробив ще ковток і подивився на мене. — То в якому вона місті?