Розділ 23

Майя, 2020

Наші стосунки з Денисом закінчилися ще три роки тому, коли він випадково знайшов мій вірш-пісню, який я присвятила тому хлопцеві зі сну. Мені здавалося це дурницею, але для Дениса то була остання крапля. Він побачив на столі мій відкритий блокнот, поки чекав як я приготую каву. Погортав його і натрапив на той вірш.

Коли я повернулася в кімнату з двома чашками кави, то одразу побачила по його очах — щось трапилось. Денис сердито глянув на мене, а потім різко кинув блокнот на ліжко.

— Хто він? — його голос увібрав в себе все: сум, холод, відчай.

— Що? — я не відразу зрозуміла про що він говорить, бо знайшов він той вірш аж через 2 місяці після написання.

— Той, за ким ти так сумуєш, Майє, — процідив крізь зуби Денис, навіть не торкаючись кави. — Той, кому ти присвячуєш такі емоційні вірші.

Мені тоді здалося це кумедним. Я тихо розсміялась, бо це дійсно було смішно — Ден приревнував мене до хлопця з моїх снів. Але йому геть не було смішно. Він злився. Не так, як зазвичай. Він лютував. І це було страшно.

Я намагалася пояснити, що це не справжній хлопець. Не колишній чи хтось реальний, а вигаданий. Хлопець з мого минулого життя — так і сказала, чесно, як думала. Що мені він просто сниться. Не кожної ночі, але часто. Що я не можу на це вплинути. Що цей вірш — просто спроба впоратись, не зійти з глузду.

— Але ж ти пишеш вірші так, ніби він справжній! — Денис кричав — від болю, злості, образи. — Ти за ним сумуєш!

— Так, сумую, — кивнула я. — Але не за реальним хлопцем. За відчуттям. За тим, минулим життям, якого не пам’ятаю. За спокоєм, якого не маю. Це просто сни.

Денис стояв посеред кімнати, стискаючи кулаки. Слухав мої слова, але ніби не чув їх. Вони проходили повз нього.

— Тобі простіше кохати того, кого не існує, ніж мене, справжнього, — кидав він претензії.

— Це не так… — спробувала я заперечити, щоб хоч трошки втішити Дениса. Нехай він має рацію, але я не могла цього визнати, бо не хотіла робити йому боляче. Можливо, я не кохала Дениса у романтичному сенсі, але я любила його як людину.

— Це саме так, Майє, — зітхнув він і, зробивши кілька ковтків кави, поставив чашку назад на стіл. — Я тобі не потрібен. Ти постійно десь в іншому місці — у снах, в алкоголі, в сльозах, у своїх поранених віршах. Я тебе витягую зі дна, знову і знову, а ти навіть не простягаєш руку. Ти не кохаєш мене.

— Я кохаю тебе… — я потягнулася до нього, хотіла обійняти, заспокоїти, але Денис мене зупинив.

— Ні, — сказав він. — Ти мене тримаєш поруч, але не кохаєш. Я так більше не можу, Майє.

Я не стала сперечатись, бо він мав рацію. Я давно не з ним. Я справді живу десь не тут.

Він втомився нести самостійно на своїх плечах наше зранене кохання. Він пішов. А я залишилась із моїм несправжнім хлопцем у снах і порожнечею в реальності.

Моя друга душа душа злилася на мене за те, що я розійшлася з Денисом. Вона дійсно його кохала на відміну від мене. Вона благала мене помиритись з ним, забути про ті сни, бути з Деном заради неї, але я так не могла. Не тому, що не хотіла бути з ним — з Денисом було добре, коли ми не сварилися — а тому, що не хотіла його обманювати. Бути з людиною, яка тебе кохає, але яку не кохаєш ти — жорстоко. Я надто сильно цінувала і поважала Дениса, щоб робити йому настільки боляче, тож відпустила.

Ось тільки друга душа не хотіла мене розуміти. Вона страждала. А хіба я не страждала, коли бачила майже щоночі хлопця, до якого тянулася моя душа, не її?

Я з головою поринула у малювання. Різноманітні будівлі — старі, облуплені, забуті. Саме їх я постійно малювала в альбомах. Ті будівлі, повз які всі проходять, не помічаючи, або швидко відводять очі. Вони мені стали ближчими за людей. Їхні тріщини, перекошені двері, розбиті вікна — в цьому було щось чесне, справжнє. Вони більше не намагалися подобатися. Просто стояли і мовчали, такі, як є.

Я брала альбом і олівці і йшла у віддалені частини міста, де ще лишились ті будівлі, які не знесли. Сиділа там годинами, вимальовувала кожну тріщину, кожну щілину в стіні. Мене це заспокоювало. Коли я малювала, то біль трохи приглушувався. Реальність відступала, як шум за вікном.

Перші півроку після розставання з Денисом я провела одна, а потім знову поринула у світ побачень. Сподівалася, що одного дня знайду того, хто змусить забути хлопця зі сну, хто буде кращим, ніж він. Я ж не могла до нього повернутися, тому мала знайти своє щастя тут. Але нікого кращого за нього я не знаходила. Всі вони щось говорили, кудись кликали, щось хотіли. А я дивилась на них і думала: «Не те. Не той. Не мій». Вони були як нові будинки — рівні, правильні, але без душі. А я не вміла вдавати, коли нічого не відчувала.

З Денисом ми зрідка обмінювалися повідомленнями. Вітали одне одного зі святами, іноді писали щось ще. Він був хорошим. Напевно, найкращим, хто був у моєму житті. Але вже тоді я зламалась, і він це бачив. Він намагався тримати мене, а я думками була десь далеко. І він це відчув. А той вірш його добив.

Я не могла дати йому справжнього кохання, того, на яке він заслуговував. Тому відпустити його було найкращим рішенням. Одного дня він обов’язково знайде ту, що буде кохати його так сильно, як і він її. І я щиро порадію, коли він мені про це повідомить. Якщо повідомить. Може, навіть на весілля запросить.

Я досі трохи сумувала за ним — по-своєму. Згадувала його голос, його очі, як він завжди мовчки підіймав мені капюшон, коли починав йти дощ. Але це правильно, що ми розійшлися. Це чесно. Він пішов далі. А я залишилася зі своїми занедбаними будівлями, з олівцями і з моїм хлопцем зі снів.

Ось тільки останнім часом мої сни змінилися. Хлопець з'являвся в них не так часто, як мені хотілося, натомість до них пробралася дівчинка. Її я бачила найчіткіше за інших, без туману — миле личко, блакитні очі, довге каштанове волосся, на вигляд років 10. Когось вона мені нагадувала, але я не могла зрозуміти кого. В мене не було знайомих дітей цього віку. Спочатку вона з'являлася ненадовго, ніби випадков пробігала повз серед інших людей уві сні, але після кількох появ я її запам’ятала — вона виділялася своєю чіткістю і постійними появами.