Розділ 18

Ровен, 2337

Після смерті Таммії стосунки з Бреннаном у нас розладналися. Відразу після похорону він поїхав зі своєю сім'єю і цілий місяць ми від нього нічого не чули. Сіра почала хвилюватися, переживаючи за свого непутящого діда. Коли ж він нарешті приїхав, навіть не до внучки, а за дорученням мера Нью-Доуна до Кілліана, я йому висловив усе, що думаю, не соромлячись у виразах.

— Що, Ангусе, втішилися новою дочкою і до внучки тепер нема діла? — гнівався я. Хоч я й не горів бажанням його бачити тут, але за той час, що Бреннан приїжджав до Таммії, Сіра встигла до нього прив'язатися.

— Та зрозумій ти, Ровене, мені тут усе нагадує про Таммію! — кричав мені Бреннан. — Не можу я сюди приїжджати, не зараз, не так швидко. Якби мер МакКенна не змусив, я не приїхав би взагалі.

— А коли зможете? Коли Сіра вас забуде?

— Їй не 2 роки, щоб забути мене!

— Ну, тоді не приїжджайте взагалі! — розлютився я. Вічно Бреннан думає лише про свої почуття. Так було і з Таммією — він тікав, щоб не бачити, як вона страждає, бо він, бачте, сам страждав від цього! Егоїст бісів! — Сірі такий дід не потрібен!

— Це вже я сам вирішу, — пробурчав Бреннан і на тому наша розмова закінчилася.

З Нью-Доуном у нас також проблеми почалися. Ми хотіли незалежності, нормальної співпраці, але мера МакКенну це не влаштовувало. Він пригнічував усі наші бунти. І справа була б зовсім погана, але нам несподівано усміхнулася удача.

Через два тижні після візиту Бреннана до нас приїхали люди на невеликому автобусі. Вони виявилися будівельною бригадою з Кейріджу. Я чув про це місто, але ніколи раніше не зустрічав його мешканців.

Кейрідж був особливим містом. Він був розвинений як урядові міста, але він був на боці активістів, як ми. Спочатку Кейрідж відносився до Нью-Доуна, але завдяки близькості до покинутого заводу зміг піднятися та звільнитися. Місцеві умільці відновили завод і стали незалежними. Мешканці міста звели високий паркан та підземні укриття під своїми будинками, в яких вони ховалися, якщо хтось на них нападав. Ходила легенда, що зрідка вони приходять до інших міст і допомагають їм здобути незалежність, але я не чув про такі міста. Кейрідж розташовувався на північному заході від Сентінеля, трохи далі за Дейвіч, але йому він ніколи не допомагав.

І ось вони прийшли до нас. Кілліан мене покликав на зібрання, і я разом з ним почув їхню пропозицію.

— Нас рідко посилають до інших міст, — почав головний серед них, Дейтон Карсон. І звертався він не до Кілліана, а до мене. — Але ми чули про Сентінель і безпосередньо про вас, Ровене.

Я приємно здивувався. Не сподівався, що слава про мене зайшла так далеко.

— Що ж, я намагаюся зробити хоч щось корисне для цього світу.

— І в Кейріджі це оцінили. Ми хочемо запропонувати вам допомогу.

— З радістю приймемо її, — кивнув я. — А яку?

— Ми можемо допомогти побудувати вам захищене підземне житло, а також налагодити постачання будматеріалів та техніки.

— Я так розумію, небезкоштовно? — уточнив я. Навряд чи Кейрідж займається благодійністю.

— Ні, але на досить вигідних умовах.

Я глянув на Кілліана і він кивнув.

— Ми вас слухаємо, — що ж, схоже, переговори сьогодні доведеться проводити мені. Але Кілліан був тільки радий. Він добре робив справи, а от розмови — не зовсім його стихія.

— Ми хочемо запропонувати вам постійну торговельну угоду, а також послуги з будівництва захищеного підземного житла за нашою унікальною технологією. Все за тією самою вартістю, що і для мешканців Кейріджу.

— І наскільки захищене ваше підземне житло? У чому його унікальність? — запитував я. — Що воно являє собою? Це комфортне житло чи просто укриття?

— Ми створили унікальний захисний механізм, який відкривається лише за допомогою голосу та сканування сітківки ока. Зламати його неможливо.

— Впевнені? — Кілліан одразу ж зацікавився. Все ж таки він був майстром злому та комп'ютерним генієм.

— Так. Його тестували неодноразово, — відповів Дейтон. — Щодо житла — то вже на ваш розсуд. Хтось робить невелике укриття, воліючи все ж таки жити над землею, а інші будують повноцінні домівки під землею.

— А цей підземний поверх будується окремо від будинку? Нам не потрібно руйнувати наші будинки, щоб його збудувати? — мене зацікавила можливість отримати безпечну оселю, але я не хотів руйнувати свій будинок.

— Наші технології дозволяють звести підземний поверх просто під будинком, не руйнуючи його. Ми викопуємо тунель і все добре зміцнюємо. У нас не було жодного випадку обвалу, навіть при досить великих підземних територіях.

— Чудово! Мені подобається, — я вже уявляв, як можу не переживати за дочку. Тепер вона буде у безпеці. — Але, гадаю, є те, що ви хочете отримати натомість?

— Звичайно, — Дейтон усміхнувся. — Нам потрібна підтримка у боротьбі проти урядових міст. Наша мета — перетворити всі міста на такі, як у нас, позбавившись гніту урядових міст. Ми хочемо рівноправної співпраці.

— Я поділяю ваші цілі, — я схвально кивнув головою і звернувся до Кілліана. — Що скажеш, Кілліане? Приймаємо пропозицію?

— Так, — погодився Кілліан. — Ми згодні на співпрацю.

Перш ніж розпочати будівництво підземних поверхів, ми вирішили обнести територію Сентінеля парканом. Нам потрібно було більше безпеки і незалежності. Тепер люди з Нью-Доуна так просто не увірвуться до нас у місто. Більшу частину території ми обгородили парканом з високих металевих прутів — вони стояли щільно, тож між ними не протиснешся, і на кінцях були гострі, як стріли. Внизу і вгорі паркан скріплювався горизонтальними прутами — досить високо, щоб людині було важко дотягнутися. Втім, навіть якби вона змогла, то перелазити через такий паркан було ризиковано, хіба що, коли приставити драбину з обох боків. Але за цим мала стежити охорона. Ми встановили троє воріт із укріпленими бетонними стінами та невеликими кімнатками для відпочинку охорони поряд з ними — такий собі контрольно-пропускний пункт. Одні ворота були недалеко від мого будинку і вели у бік гори, на якій жила Джулз, і лісу, друга — на протилежному боці, а третя в західній частині міста, поряд із супермаркетом. Там була дорога, якою до супермаркету під'їжджали машини з товаром, тож ворота там були необхідні. У східній частині міста ми ворота не встановлювали — там було поле, дорога до гір і стояли щільні ряди будинків. Усі, хто захоче прогулятися, цілком можуть вийти через північні та південні ворота.