Розділ 17.2

Після сніданку я допоміг Таммії дістатися спальні і повернувся до Сіри. Настав час поговорити з нею про серйозні речі. Звичайно, вона була ще занадто мала, щоб їй правильно пояснити смерть, але вона все одно побачить, як Таммія помре. Буде краще, якщо я підготую її, ніж для неї це стане шоком. Навіть при тому, що Сіра не любить свою матір, боїться її, вона, напевно, злякається її смерті. Хто знає, як Таммія вмиратиме? Хто знає, за яких обставин це станеться? Можливо, вона впаде мертвою просто на очах дочки? Я не міг цього передбачити. Джулз теж не бачила, якою буде її смерть, як і Бріанна. Схоже, Всесвіт не хотів нам її показувати.

— Сіро, сонечко, підемо прогуляємось? — я не хотів починати серйозну розмову вдома.

— А куди, татусю?

— До річки.

— На ту лавочку між вербами? — Сіра усміхнулася.

Колись я зробив її разом із Тіршею на свій 15-й день народження, ми не раз там сиділи. Тепер її облюбувала моя дочка.

— Так.

Я простяг доньці руку і вона охоче в неї вчепилася. Ми йшли поволі, насолоджуючись теплим весняним днем. Незабаром настане літо, його дихання вже відчувалося в повітрі.

Я сів на лавку і посадив доньку поряд. Її пальці пробіглися лавкою, несподівано зупинившись на наших з Тіршею ініціалах «Т+Р». Взимку я почав дочку вчити читати, і Сіра вже чудово знала всі літери.

— Це Таммія і Ровен? — спитала вона. Я розповідав їй, що лавку зробив сам.

— Ні. «Т» означає зовсім інше ім'я.

— А яке? — Сіра дивилася на мене своїми блакитними очима, такими чистими, невинними, які ще не пізнали горя. Я не розповідав їй про Тіршу. Хотів, але розумів, що вона надто мала ще. Не треба їй знати поки що сумну історію мого першого та єдиного кохання. Але все ж таки я мав щось відповісти.

— Тірша, — я просто назвав її ім'я, а серце одразу ж відізвалося гострим болем.

— А хто вона, татусю? Я такої не знаю. Але я, здається, чула це ім'я раніше.

— Вона була моєю подругою. Тільки її більше немає.

— Вона кудись поїхала? — голосок Сіри звучав безтурботно, дзюрчав, мов струмок, що біжить між каменями, і це додавало ще більше болю.

Як добре жити в світі, не знаючи про смерть і біль, нещастя, втрати! Ми оберігаємо наших дітей від горя, скільки можемо, але рано чи пізно їм доведеться зіткнутися з реаліями життя. Кожному батькові хочеться, щоб діти дізналися про горе якомога пізніше, але, на жаль, моїй доньці доведеться дізнатися про нього рано. Життя таке, нічого не вдієш.

— Ні, сонечко. Вона не поїхала. Її просто більше ніде немає. Усі люди колись зникають зі світу. Ми не живемо вічно.

— А це як? А куди ми зникаємо? Навіщо? — у безтурботній блакиті очей Сіри промайнула тривога і розгубленість, наче на чисте блакитне небо раптом набігли темні грозові хмари.

— Розумієш, доню, людина має свій строк. Вона народжується, росте, старіє, а потім вмирає. Тітонька Джулз каже, що після смерті ми починаємо нове життя спочатку без пам'яті про нинішнє. Їй видніше, адже вона шаманка, а вони знають більше, ніж інші люди.

— А як це вмирати? Це страшно? Боляче? Як це відбувається? — засипала мене питаннями дочка.

— Іноді страшно та боляче, іноді ні. Все залежить від того, як людина вмирає. Іноді людей хтось ранить і вони не можуть жити далі із цією раною, іноді їм заважають жити хвороби. Але деяким людям щастить, вони живуть довге життя і вмирають від старості. Вони просто засинають одного вечора і вранці вже не прокидаються. Їм не боляче і не страшно. Така смерть називається природною, оскільки вона саме така, якою її задумав Всесвіт.

— А довге життя — це скільки років?

— По-різному. Наприклад, 88. Стільки прожив мій дідусь. А бабуся тітоньки Джулз прожила 85 років.

— А наскільки це довго?

— Ось ти прожила поки що всього 5 років, а до 88 тобі ще дуже і дуже багато років жити — більше, ніж мені і навіть більше, ніж дядькові Неду.

— Ой, це багато! Мені ще жити і жити.

— Звісно, ​​сонечко. У тебе ще багато років життя попереду.

— А тобі? Тобі скільки років, тату?

Сіра добре пам'ятала лише свій вік, а скільки років іншим постійно забувала.

— 30.

— Ой, ну тобі теж ще дуже довго до 88. Правда ж?

— Правда. Але твоя мама стільки не проживе. Ось про неї та її смерть я хочу з тобою поговорити, Сіро.

— Таммія скоро помре?

— Мама, Сіро. Вона — твоя мама.

— Ось тітка Джо — мама Лінни, а тітка Сью — мама Кессі. Вони граються з ними, вчать читати, як ти, печуть разом печиво, вони хороші. А Таммія — ні! Вона нічого такого не робить. Вона мені не мама. Ось тітонька Джу — зовсім як мама.

Сірі було важко говорити Джулз і вона називала її просто Джу.

— Сіро, сонечко моє, зрозумій, мами бувають різними. Жінка називається мамою не по тому, як вона поводиться зі своєю дитиною, а тому що вона дала їй життя.

— А це як? — одразу зацікавилася Сіра, забувши про смерть. Вона так жадібно вбирала нові знання, що часто стрибала від одного до іншого. Але я однозначно поки що не був готовий пояснювати 5-річній дитині, звідки беруться діти.

— Про це ми потім поговоримо, Сіро. Просто повір мені, Таммія — твоя мама. На жаль.

— Гаразд, — Сіра здалася. — Мама, так мама. Але я все одно не хочу так її називати.

— Добре, не називай завжди, — я теж здався. — Але хоч кілька разів так її назви, поки вона з нами. Їй буде приємно. Таммія тебе дуже любить, але вона дуже хвора і не може контролювати свою магію. Ми повинні ставитись до неї зі співчуттям та розумінням.

— Гаразд, татку, я намагатимуся, — серйозно пообіцяла мені моя дівчинка. — А коли Таммія помре?

— Цього ніхто не знає, але дідусь Ангус припускає, що дуже скоро. Ти ж бачиш, вона навіть ледве ходить і рідко буває нормальною. Ще рік тому Таммія себе краще почувала.

— А як вона помре? Просто засне? — допитувалася Сіра.

— Я не знаю, доню. Можливо, засне, а може, з нею станеться напад і вона впаде на підлогу і більше не встане. Я хочу, щоб ти знала, що з нею може статися щось неприємне. Ти не мусиш лякатися.