Розділ 15.4

І такій важливій людині я просто мав допомогти. Як би я не хотів бачити Бреннана, мені довелося знову його викликати, детально описавши в листі ситуацію.

Лист я надіслав рано-вранці, а вже ввечері Бреннан був у нас. Він уважно оглянув Таммію, розпитав, як часто вона перебуває у свідомому стані і як часто використовується її магія. Я все йому розповів.

Напоївши Таммію зіллям, яке він привіз із Нью-Доуна, Бреннан уклав її в ліжко, дбайливо вкривши ковдрою і поцілувавши в лоба, і пішов за мною на кухню. Присівши за стіл, він опустив голову на руки і довго так лежав, не кажучи жодного слова.

Чи плакав він? Чи відчував біль? Мабуть, що так. Я не заважав йому проживати його горе, просто стояв, притулившись до кухонної тумби і терпляче чекав, коли він заговорить.

— Налий мені віскі, — через деякий час Бреннан підвів голову.

Я наповнив дві склянки бурштиновим напоєм, який уже багато років рятував мене від суму, і, присівши за стіл навпроти Бреннана, простяг йому склянку.

— Все так погано, Ангусе? — ризикнув все ж таки спитати.

— Гірше не буває, — Бреннан глянув на мене: його очі блищали від сліз. — Я думав, що готовий її відпустити, але виявилося, що ні. Я стільки довгих років переконував себе, що Таммія мені не надто важлива, вважав, що змирився з її ранньою смертю, а зараз, коли смерть кусає її за п'яти, стоїть тінню біля її ліжка, я зрозумів, що не хочу її втрачати.

Випивши весь віскі в один ковток, Бреннан з гуркотом опустив склянку на стіл, ледве не розбивши її, і, сховавши обличчя в долонях, розридався. Я ніколи не відчував до нього великої симпатії, мені багато що в ньому не подобалося, але зараз, бачачи його зламаним і розбитим, у моїй душі щось ворухнулося. Я знав, що таке втрачати близьких, розумів його біль. Нехай Бреннан і не був хорошим батьком, але він любив Таммію і її стан, близька смерть розбивала йому серце на тисячі дрібних уламків. Поки що йому було за що триматися, але тільки-но Таммія помре, його серце вже не залікуєш, не збереш усі ці крихітні уламки. Батьки не повинні ховати своїх дітей, це не природно і ранить набагато сильніше, ніж втрати інших дорогих людей. Розуміння цього приходить лиш із появою власних дітей. Хоч би як важко я не переживав смерть Тірші, зараз я знав точно: якщо щось трапиться з Сірою — я цього не переживу.

Я підійшов до Бреннана і стиснув його плече, виражаючи цим свою підтримку.

— Мій дід в один день втратив двох синів, — присунувши стілець, я сів поруч із Бреннаном і налив нам ще по склянці віскі. — Все сталося на моїх очах, я був шокований і надто юний, щоб думати про когось крім себе. Зараз я розумію, наскільки це зламало діда. Але у нього був я. І у вас є. Ще одна дочка та онучка.

— Ти ж не заборониш мені з нею бачитись, коли Таммії не стане? — Бреннан підвів голову.

— Звісно, ​​що ні. Якщо ви не створюватимете нам проблем.

Бреннан узяв склянку з віскі і, зробивши великий ковток, поставив її назад на стіл.

— Я люблю Рубі, але вона не Таммія. Хоча б тому, що в неї інша мати. Таммія для мене важлива тим, що вона — дитя кохання, а не розрахунку. Я кохаю Тіну, а зі смертю Таммії тонка нитка, що нас пов'язує, порветься.

— А Сіра хіба не залишиться такою ниткою? — здивувався я. — Вона ж ваша спільна онука.

— Ти ж сам бачив, Ровене, Тіна досить байдужа до онуки, втім, як і до дочки.

— Чому б вам тоді не втекти з Тіною, якщо ви одне одного кохаєте? — мені не дуже хотілося пити, але я зробив ковток за компанію.

Бреннан несподівано розсміявся. Тільки в сміху його не було веселощів — лише горе та смуток. То був сміх пораненої людини, яка щосили намагається навіяти собі, що все добре, аби не звертати уваги на біль, що рве на частини.

— Мене не відпустить Нью-Доун, а Тіну — недоумок Джейсон. Та й дітей вона не залишить, а втекти з ними їй Джейсон тим більше не дозволить. Можливо, хлопчиська вона б ще залишила, він вередливий, некерований, весь у батька, а молодшу дочку Тіна дуже любить. Можливо, коли діти виростуть, а мені на зміну прийдуть нові шамани, ми зможемо дожити останні роки разом, якщо на той час наші почуття ще будуть живі. Але не раніше.

Ми замовкли. Я не знав, що сказати, а Бреннан не хотів говорити. Він пив склянку за склянкою, а я дивився на нього і думав про своє: про Тіршу, про дочку, про майбутнє. Я знав, у ньому будуть хороші моменти, але все одно я не бачив у ньому щастя.

Коли Бреннан випив достатньо, я відвів його спати, а вранці дав антипохмільне зілля Джулз. Він швидко прийшов до тями і знову став таким, яким я його звик бачити: холодним і байдужим.

— Я заберу Таммію на кілька днів у Нью-Доун, — сказав він мені після сніданку. — Спробуємо підібрати їй сильніше зілля, щоб заблокувати магію. Чим рідше вона користуватиметься нею, тим довше проживе.

— А назавжди перевезти її до Нью-Доуна ніяк не вийде, Ангусе? — я не залишав надії перекласти відповідальність за Таммію на Бреннана. Зрештою, він її батько. Я їй навіть не чоловік, просто друг.

— Я не зможу, Ровене, — Бреннан опустив погляд. — Не зможу бачити, як вона вмирає… Не проси мене, будь ласка…

— У вас є можливість провести з Таммією більше часу, встигнути звикнути до її близької смерті, попрощатися. Ні в мене, ні в мого діда такої можливості не було. Не позбавляйте себе її. Ви потім будете все життя шкодувати.

— До смерті ніколи не звикнеш, Ровене, — Бреннан похитав головою. — Тобі здається, що ти звик, що людина скоро піде, але це почуття минає, коли вона справді вмирає. Біль розриває тебе.

— Краще відчувати біль, ніж жаль, — заперечив я.

— Я приїжджатиму до Таммії, поки вона жива. Часто, обіцяю. Намагатимусь навіть Тіну переконати з нею частіше бачитися. Але я не зможу дивитися, як день за днем моя дівчинка від мене віддаляється. Напевно, я слабка людина, але я нічого не можу з собою вдіяти.

— Що ж, це ваш вибір, Ангусе, — я не став із ним сперечатися і не намагався більше переконати. Це його життя.