Розділ 15.3

Незабаром Таммія забула про атаку і знову продовжила лізти до дочки, коли та спала. Я думав, що її навчив хоч чомусь той випадок, але ні. Стан Таммії стрімко погіршувався, періоди, коли вона не усвідомлювала, що робить, стали довшими, а отже, вона становила серйозну небезпеку для доньки.

Наприкінці травня, коли Сірі було півроку, я переніс її ліжечко до своєї спальні і звів її контакт з Таммією до мінімуму. Вона більше не годувала її грудьми, хоч і молоко ще було. Я боявся залишати з нею доньку навіть на 5 хвилин і на те були серйозні причини.

Одного дня Таммія знову розбудила Сіру і та атакувала її. Зазвичай Таммія нічого не робила в таких випадках, тільки ображалася пів дня і плакала в своїй кімнаті, але цього разу її нереалізована магія вирішила інакше. Таммія атакувала Сіру у відповідь прямо на моїх очах. Я просто не встиг її зупинити, коли вона вкотре підбігла до дочки. За ці кілька нескінченно довгих секунд я пережив такий стрес, що гіршою була тільки смерть Тірші. Ці блискавки, що летіли з рук Таммії в Сіру, промайнули перед моїми очима як у сповільненій зйомці, хоча насправді минуло не більше кількох секунд. У мене навіть не було часу, щоб підбігти до дочки, закрити її собою від атаки її божевільної матері.

Але, на щастя, все обійшлося. Моя дівчинка чудово впоралася і без моєї допомоги. Вона справді дивовижна, талановита шаманка! Окрім атак, як виявилось, вона вміла також ставити щити. Ми не знали цього, бо її ніхто ніколи не атакував, ось вона й не демонструвала своїх здібностей. Зараз, коли на неї напала власна мати, Сіра зуміла захиститися від її спонтанної атаки, виставивши енергетичний щит, який відкинув назад магію Таммії, атакувавши її вдруге.

Після настільки потужної атаки Таммія впала на підлогу непритомною. Вона довго не могла прийти до тями і ми з Джулз уже почали панікувати, але ближче до ночі вона розплющила очі і злякано на нас подивилася.

— З Сірою все гаразд? — тихим тремтячим голосом спитала Таммія.

— Так, — кивнув я. — Ти пам'ятаєш, що наробила?

— Пам'ятаю. Я не хотіла!.. — Таммія пригорнулася до мене й розплакалася. — Моя магія сама це зробила… Адже ти знаєш, Ровене!

Знати-то я, знав, але легше від цього не ставало. Я відштовхнув Таммію. Мені було неприємно її обіймати. Вона розплакалася ще дужче.

— Ти не винна, Тамміє, не плач… — Джулз намагалася її втішити. Вона була надто добра до Таммії, я так ставитись до неї не міг.

— Вбий мене… — Таммія витерла сльози і глянула мені просто у вічі. — Я не хочу так жити. Не хочу доставляти вам купу проблем та мучити дочку. Без мене всім буде краще.

Що це за дурість? Таммія говорила зараз цілком свідомо, але її слова були жахливими. Як так можна? Як вона взагалі могла припустити, що я зміг би її вбити? Невже вона про мене такої поганої думки?

— Не кажи дурниць, Тамміє, — я пересилив себе і, присівши поряд з нею, взяв її за руку. — Ми впораємось разом. Ти проживеш рівно стільки, скільки тобі відміряно і ні хвилиною менше. Хоч би якою ти не була, ми тебе любимо.

Я не брехав. Таммію справді любили. Її батько і сестра, Джулз і певною мірою я. Не як жінку, звичайно, ні, але теплі почуття до неї у мене все ж таки були. І вони утримували мене від того, щоб позбутися Таммії. Я не міг її покинути. Я не хотів її покидати. Вона подарувала мені дочку і це назавжди зробило її важливою людиною у моєму житті.