Розділ 14.5

Осінь, як і раніше, принесла із собою страх. Я дивилася на бабусю і бачила, що втрачаю її. Вона майже перестала впізнавати мене і весь час лежала в ліжку. Вона була надто слабка, щоб вставати. Моя душа розривалася від болю, але я не подавала виду, трималася з останніх сил. Тільки приходячи додому, я зачинялася у своїй кімнаті і давала волю сльозам. Наодинці з собою я могла собі дозволити бути слабкою, хоча ніколи й не була одна. Зі мною завжди була моя друга душа. Вона стала моєю найкращою підтримкою у цей непростий час, ми обидві стали підтримкою одна для одної.

Бачачи, що дні бабусі злічені, я намагалася проводити з нею весь вільний час, навіть якщо вона мене рідко впізнавала. В один з таких днів, 2 вересня, я лежала з нею поруч, тримаючи за руку, і дрімала. У приграничному стані між сном і бадьорістю щось у моєму мозку клацнуло і я тихо пробурмотіла:

— Не йди, будь ласка, мамо… Знову, — шепотіла я, притискаючись до бабусі. — Мені так тебе не вистачало всі ці роки…

— Я завжди з тобою, доню… — тихий, ледве вловимий шепіт став мені відповіддю. — Завжди… Я така рада, що ти тут опинилася.

«Яка ще мама?» — увірвався в мою голову голос другої душі і сон, як рукою, зняло.

Справді! Що це за ігри підсвідомості? Чому я бачу в моїй бабусі маму, а вона в мені дочку? Вона справді була мені як друга мама, але ключове слово — «як». Вона була бабусею, як би я не хотіла іншого.

Поцілувавши бабусю в щоку, я вийшла на кухню за чаєм. Присівши за стіл із чашкою гарячого чаю та бутербродом з ковбасою, я поринула в роздуми. Чай приємно зігрівав руки, але це тепло не проникало всередину. Я відкусила бутерброд, але їжа не приносила розради, смаку майже не відчувалося. Мої думки були розкидані, одна тривожніша за іншу, вони заповнили голову, як настирливий шум, від якого нікуди подітися.

Я впіймала себе на тому, що безтямно дивлюся в одну точку, забувши про бутерброд у руках. Неприємні передчуття та страхи, які я намагалася заглушити, лише посилились. Все здається складним та нерозв'язним. Життя здається суцільною чорною смугою, за якою навіть не видно світлу, навіть надії на неї немає. Я спробувала зосередитись на чомусь іншому, але думки знову поверталися до того, що мене турбувало. Здавалось, що я застрягла у цьому стані і не можу знайти вихід.

Зробивши черговий ковток чаю, щоб заспокоїтися, я відчула тільки тяжкість, що лише наростала й наростала. Тиша кухні, зазвичай така затишна, тепер тиснула на мене, примушуючи почуватися ще більш одинокою і безпорадною. Я не можу допомогти бабусі, не можу ні вилікувати її, ні зупинити час. Мені хочеться відволіктися, зайнятися чимось, але тривога не відпускала. Залишається тільки сидіти тут, намагаючись знайти хоч якесь заспокоєння у звичних діях, поки всередині все продовжує вирувати.

— Я бачу в бабусі свою маму… — я зрештою відповіла своїй другій душі на її запитання. Дідуся вдома зараз не було, тож я могла спокійно говорити вголос, не боячись, що мене почують. — Не знаю, чому так, але це так…

«Думаєш, вона була твоєю мамою в минулому житті?»

— Цілком можливо. І, схоже, бабуся також його пам'ятає.

«Вона забула це, а минуле згадала? Як так?» — здивувалася друга душа.

— Мабуть, хвороба стерла ті блоки у пам'яті, що не дають згадати. Я так думаю…

«Можливо. Слухай… — у голосі другої душі звучала невпевненість. — У мене до тебе є прохання…»

— Говори.

«Розкажи бабусі правду про нас, про все, що сталося після аварії. Я хочу, щоб вона знала. Я хочу, щоб вона сказала хоч щось мені особисто. Будь ласка!»

— Та без питань.

Повернувшись до бабусиної спальні, я прилягла поруч і довго розповідала свою історію. І мені, і другій душі полегшало від цього зізнання. Бабуся Маруся стала першою, не рахуючи психіатрині, кому я розповіла про голос у своїй голові, але навіть Юлії Олександрівні я так детально про другу душу не розповідала. Бабуся слухала мовчки, на обличчі її блукала легка усмішка. Мені здавалося, що до неї не доходить сенс сказаних мною слів, але коли я перестала говорити, вона тихо відповіла:

— Я знала, що з тобою щось не так, Майєчко, — вона знову мене впізнала і говорила цілком свідомо. — Ти стала іншою. Ти перестала бути Майєю. Але я люблю тебе будь-яку. І тебе, і її. Чуєш, Майє, — вона зверталася до другої душі. — Я тебе люблю, моя люба.

— І я люблю тебе, бабусю, — я притулилася до неї. — І вона тебе любить. Ми обидві тебе любимо.

Навіть така коротка розмова втомила бабусю і, заплющивши очі, вона поринула в сон. Хай спить. Їй так легше. Можливо, вона бачить ті самі сни про минуле, що і я.

Вранці 5 вересня я прокинулася рано. Страх огорнув мене густим отруйним туманом і вибратися з нього було неможливо. Нашвидкуруч поснідавши, я побігла до бабусиної спальні. Вчора, опритомнівши, вона зі сльозами на очах просила відвезти її на дачу і ми не могли їй відмовити в її проханні. Вона хотіла подивитися на свій трояндовий сад, який вирощувала з такою любов'ю.

Я присіла поряд з бабусиним ліжком, намагаючись тримати себе в руках, але всередині все стискалося від болю. Її дихання стало таким слабким, ледве вловимим. Я дивилася на її обличчя — тепер таке бліде і втомлене — і не могла повірити, що скоро її може не стати.

Дивлячись на неї, мені й самій важко було дихати. Кожен її вдих і видих віддавалися в мені луною, як удари молота по серцю. У голові крутилися думки, що я ще не встигла сказати їй усе, що хотіла, не встигла подякувати за всю ту любов і турботу, яку вона мені дала.

Я боялася. Боялася моменту, коли її очі заплющаться назавжди, коли її руки, які колись були такими теплими та міцними, стануть холодними і нерухомими. Мені страшно залишитися без неї, без її мудрості, її голосу, який завжди міг заспокоїти мене у найважчі хвилини.

Сльози підступали до очей, але я не могла плакати. Я хотіла бути сильною для неї, хотіла, щоб вона знала, що я поряд, що я її не залишу. Але я знала, що її час добігає кінця, і з цим нічого не можна зробити. Я почувала себе безпорадною і це усвідомлення розривало мене на частини.