Розділ 14.2

Дідусь погодився відвезти бабусю на дачу на вихідні. Як би мені не важко було дивитися на неї в такому стані, я теж поїхала разом із Денисом. У ті моменти, коли бабуся розуміла, що відбувається, вона раділа тому, що я тепер разом з ним. Вона вважала нас чудовою парою. Знала б бабуся, що коїться у мене на душі!.. Але я не хотіла її засмучувати.

У суботу по обіді я сиділа на ліжку поруч із бабусею, розповідаючи їй останні новини зі свого життя, як раптом вона перебила мене.

— А навіщо ти підстригла волосся, доню? Навіщо пофарбувалась? У тебе була така гарна чорна коса до пояса…

Від подиву я забула, про що зараз говорила. Яка ще коса до пояса? У мене волосся ледве доходило до лопаток і ніколи не було занадто довгим. У чорний колір я, звичайно, фарбувалася, але останні 3 роки я ходила рудою і бабуся жодного разу не говорила, що з чорним волоссям мені було краще. Я вже збиралася проігнорувати її слова, але тут мене кольнуло спогадом: адже я колись відчувала, що чорний колір — мій. Я бачила себе такою, ледь помітно, але я знала, що розмитий образ дівчини з чорною косою — це я. Тільки звідки бабуся про нього дізналася? Я ніколи із нею цим не ділилася.

— А коли ти мене бачила з довгою косою? Де? — обережно запитала я.

— Тобі було років 13-14, а потім… Потім я не пам'ятаю, як ти виросла, доню… Я більше не бачила тебе… Коли ти встигла вирости, доню?

Бабуся Маруся і раніше називала мене «донею», люди похилого віку іноді так кажуть, я не звертала уваги на її звернення, а зараз задумалася. А якщо в минулому житті бабуся була моєю мамою? Може, це було те саме життя, яке я втратила, коли опинилася в цьому тілі? Тільки чому бабуся пам'ятає мене підлітком, якщо я сама після того, як прийшла до тями, відчувала себе дорослою дівчиною? Невже вона померла раніше за мене?

Ні, що за дурниці? Бабуся просто марить і вигадує те, чого не було, а я повірила. Але мені так хотілося вірити. Я дивилася на неї і буквально на мить перед очима майнув образ чорнявої жінки з сірими очима. Замість бабусі я побачила її — вродливу жінку в осінньому саду. Тільки от у бабусі очі були темно-карі, а не сірі, як у цієї жінки. Але ж у минулому житті ми могли мати зовсім іншу зовнішність. Адже так?

Якщо минулі життя існують — шепнув мені голос сумніву. Не моєї другої душі, вона зараз мовчала, страждаючи через хворобу бабусі, а мій власний. Але я не хотіла слухати його. Я хотіла назад своє колишнє життя.

— Я пам'ятаю, як все було… — прошепотіла я в пориві почуттів і притулилася до бабусиного плеча. Я не підігрувала їй, я казала те, що бачила у своїх снах. — Ми збирали яблука в саду і готували пироги на кухні, а ще ти вчила мене малювати.

— Твій яблучний пиріг набагато смачніший за мій, доню. Ти така розумничка! Ти ж спечеш мені його? Я так давно не їла твого пирога… Ось зараз трохи полежу ще й підведуся, підемо разом рвати яблучка. Так?

— Я сама їх нарву, не хвилюйся. Відпочивай. І пиріг до вечері приготую обов'язково.

Поцілувавши бабусю в щоку, я вийшла з її спальні. Я не знала, що й думати. Я й раніше почувалася втраченою, а зараз я зовсім заплуталася.

Хто я? Де я? Чому я тут? Звідки мої розпливчасті спогади та образи зі снів? Чому бабуся пам'ятає мене такою, якою я бачила себе у снах?

Стільки запитань, але немає жодної відповіді. І немає нікого, хто міг би мені допомогти.