Розділ 14.1

Майя, 2016

Денис з'явився в моєму житті так недоречно, але як не дивно стосунки з ним допомогли мені витримати цей рік. Я думала, що мені краще присвятити всю себе бабусі, але я відчувала спустошення після зустрічей з нею. Мені було боляче, мені було сумно, я не могла прийняти той факт, що я її втрачаю, а Денис був єдиною людиною, яка витягала мене з цієї ями.

Проте, незважаючи на наші стосунки, я бачила в ньому більше друга, ніж хлопця. Так, мене тягнуло до нього фізично, в його обіймах завжди виходило забути про біль, але я не відчувала до нього того кохання, яке повинна відчувати дівчина. Я продовжувала кохати хлопця зі сну. Денис багато в чому був схожий на нього, але я не могла наказати почуттям. Не можна змусити себе кохати когось.

Я розуміла, що треба бути чесною з Денисом, але я не могла відмовитись від нього. Так егоїстично, але що я могла вдіяти? Я його потребувала.

Ми були разом рік, довше, ніж із кимось іншим. Ми пережили мою депресивну осінь і холодну зиму, зустріли весну, яка не принесла надії на те, що життя заграє яскравими фарбами, і пліч-о-пліч увійшли в літо. Наше улюблене літо, яке одного разу нас познайомило. А чи варто було? Можливо, Денису жилося б краще, якби він не знав мене. Адже одного разу я розіб'ю йому серце. Я не зможу покохати його по-справжньому і не зможу забути хлопця зі сну.

Але я все одно за нього трималася.

Серпень приніс із собою тривожні відчуття. До моїх звичайних незрозумілих страхів початку осені примішався ще один: я боялася, що бабуся не переживе цей рік. Після чергової зустрічі з нею, я стояла з Денисом на березі річки і мовчки дивилася в далечінь, розбита та спустошена. Останнім часом я часто приходила до річки — вона хоч трохи заспокоювала мене.

— Бабусі зовсім погано, так? — Денис перший порушив мовчання.

— Так. Ледве мене впізнає, постійно плутає з Аліною. Сьогодні ні з того, ні з цього вона розплакалася. Я стояла і обіймала її, хотілося плакати самій, але я не могла при ній. Я маю бути сильною.

— Зі мною ти можеш бути слабкою, — Денис притягнув мене до своїх обіймів і поцілував.

Не витримавши, я розплакалася, ховаючи обличчя в нього на грудях. Я плакала про все відразу: про бабусю, про те, що не кохаю Дениса по-справжньому, про хлопця зі сну та про своє безглузде життя. Можна мені інше? Набридло так жити. Все набридло. Я втратила себе та не можу знайти.

— У моменти, коли свідомість бабусі прояснюється, вона просить відвезти її на дачу, — виплакавшись, я відсторонилася від Дениса і знову дивилася в далечінь.

— То відвезіть її. В чому проблема?

— Дідусеві не подобається ця ідея. Каже, що на дачі бабусю складніше буде доглядати.

— Так не обов'язково її везти туди надовго. Хоча б на день-два. Нехай бабуся порадіє. Ми також можемо поїхати. Допоможемо твоєму дідові. Я знаю, Майє, тобі важко багато часу проводити з бабусею, але зараз треба думати про неї в першу чергу,  про те, щоб їй було добре.

— Я знаю, Дене, — важко зітхнувши, я поклала голову Денису на плече і він обійняв мене за талію. — Я поговорю з дідом.

Ми довго так стояли, дивлячись на воду, без слів, занурені у свої думки. Поруч із Денисом мені було добре мовчати. Він рятував мене, не знаючи, що я його руйную, бо сама була зруйнованою. Мене не врятувати. Але він уперто намагався утримати мене на плаву. І за це я проклинала себе.