Розділ 13.2

Чим менше днів до кінця осені залишалося, тим сильніше я нервував. Мені так хотілося, щоб дочка народилася восени! Не любив я зиму, вона принесла мені першу в моєму житті смерть: мама померла невдовзі після святкування Нового року. Мені здавалося поганим знаком, якщо дочка народиться взимку. На щастя, мої тривоги не справдилися.

25 листопада рано-вранці, коли Сентінель накрив перший снігопад, у Таммії почалися перейми. То було вперше, коли дочка їй дозволила відчути біль, щоб вона розуміла — настав час. Поки я збирав речі, необхідні для лікарні, Джулз напоїла Таммію зіллям, щоб та нікому не нашкодила. Я не переживав за Таммію, адже в неї не перші пологи, впорається. А от Джулз відверто панікувала. Їй здавалося, що Таммія почне атакувати лікарів, а може, навіть і дочку.

У лікарні, дізнавшись, що їм привезли людину з небезпечною нереалізованою магією, нам не зраділи. Якби лікар не знав, хто я і який вплив маю у місті, то мене б разом із Таммією одразу відправили додому. А оскільки я був близьким другом мера та головним активістом Сентінеля, мене просто почали просити.

— Ровене, вам не здається, що Таммії краще народжувати вдома? Я боюся, що вона покалічить тут усіх.

— Ми їй дали зілля, воно заспокоює. Таммія під його дією трохи як зомбі.

— Ви, мабуть, не розумієте, який стрес для жінки народжувати, — лікар дивився на мене, як на ідіота. — Тут звичайними травками не допоможеш. Біль надто сильний.

— Але Таммія вже двічі народжувала. В лікарні. У Дейвічі, — я теж намагався переконати його. Я не збирався скидати всю відповідальність за пологи на бідну Джулз. Вона з цим не впорається, а більше ніхто не міг допомогти. — Ви просто прив'яжіть їй руки, уникайте знаходитися поруч із ними і не дивіться Таммії в очі. Тоді ніхто не постраждає.

Лікар уже майже погодився, коли з палати до нас у коридор вибігла перелякана Джулз. Вираз її обличчя не віщував нічого доброго.

— Таммія стілець своєю магією розламала! — навіть голос у Джулз тремтів від страху. — Я думала, її зілля заспокоїть, але вона наче й не пила його. Я не знаю що робити!! Я її боюсь!

Ну, все, ми пропали. Якщо нас зараз виженуть із лікарні, то на допомогу Джулз розраховувати не вийде. Я ж не маю жодного уявлення, як приймати пологи. Погана справа.

— Може, зачинити її в палаті? — запропонував я. — Підтримуватимемо через стіну. Адже вона вже народжувала, вона цілком сама може впоратися.

— Ровене, вибачте, але ви ідіот, — моя пропозиція тільки розлютила лікаря. Я вже чекав, що він відправить нас усіх додому, але тут він запропонував чудову ідею. Дивно, що я не подумав про неї. Мабуть, перехвилювався. — Ви що про кесарів розтин не чули? Тільки проблема в тому, як до Таммії підібратися тепер.

— Чому ж ви одразу не запропонували, коли ми тільки-но приїхали? — я починав закипати. — Ні, ви стояли тут і намагалися переконати мене поїхати назад. Гарний ви лікар! Чудово допомагаєте!

— Я хочу допомагати всім, а не лише одній людині. Якщо Таммія мене покалічить чи того гірше — вб'є, я більше не зможу допомагати іншим жінкам народжувати.

— Місця свого втратити не боїтеся? — я перейшов на погрози.

— Я тут єдиний акушер-гінеколог, якщо ви не знаєте, Ровене. Отже, засуньте свої погрози туди, звідки вони вилізли. Заспокойте Таммію, щоб ми могли зробити наркоз і провести операцію або забирайте її звідси. Я не ризикуватиму своїм життям заради неї.

Головою я розумів, що лікар має рацію, але душа моя вирувала від гніву. Заспокоїти Таммію! Та я себе не міг заспокоїти зараз.

— Що робити? — я обернувся до Джулз.

— Не знаю… — з очей Джулз бризнули сльози, вона притулилася обличчям до мого плеча, важко дихаючи. — Мені страшно. Я не піду туди до неї.

— Доведеться йти мені…

Я дістав із внутрішньої кишені куртки флягу з віскі, яку мені колись подарувала Тірша, зробив кілька добрих ковтків для хоробрості і обережно відчинив двері до палати. Таммія сиділа на підлозі тихо плачучи, а поряд з нею валялися два розламані стільці.

— Тамміє, прошу тебе, заспокойся… — я намагався говорити спокійно, щоб її не налякати.

— Воно саме так виходить… Мені боляче, Ровене… Дуже боляче… — прошепотіла вона.

Поки Таммія не шпурлялася блискавками, я сів поруч із нею.

— Ти знала, що так буде, Тамміє. Адже ти вже проходила через це.

— Так, але тоді моя магія поводилася спокійніше.

Я хотів її обійняти, але Таммія різко скинула руки вперед і вдарила блискавкою в стіну навпроти. Картина, що висіла на ній, з гуркотом впала на підлогу.

— Давай я допоможу тобі підвестися, щоб ти на ліжко сіла. На підлозі холодно, Тамміє.

Я підвівся і простяг їй руку. Мене страшенно лякало, що вона може зараз мене вдарити блискавками, але я мав показати Таммії, що довіряю їй. Вона обережно взялася за мої руки, уникаючи дивитись у вічі, і піднялася. Я вже збирався посадити її на ліжко, коли Таммія, скрикнувши, відштовхнула мене і випустила блискавки у бік вікна. Скло розбилося на купи дрібних уламків, один з яких упав буквально за кілька сантиметрів від ніг Таммії. Її всю затрясло і якби я вчасно її не підхопив, то бідолаха впала б на підлогу. Обережно посадивши Таммію на краєчок ліжка, я притис її до себе, заспокоюючи.

— Все буде добре, Тамміє, я з тобою.

Разом із морозним повітрям та снігом у палату увірвався злий лікар, тільки через двері.

— Та що ж ви творите?! — він з жахом схопився за голову, побачивши, які руйнування спричинила магія Таммії.

— Тихіше, не лякайте її. Краще принесіть анестезію. Швидше! Таммія не атакує безперервно. Після атаки є час, доки вона набирає сили для нової.

Лікар втік, а я заспокійливо погладжував Таммію по спині.

— Яка ще анестезія? — Таммія тремтіла в моїх обіймах — чи то від холоду, чи то від страху, чи то все разом.

— Тобі зроблять операцію. Інакше ти не народиш.

— Добре. Нехай роблять. Я не хочу нашкодити нікому.