Розділ 12.4

Дядько Нед провів у лікарні ще тиждень. Весь цей час Джоана не відходила від нього, але вже їла і спала нормально. Коли дядька Неда виписали, Джоана зібрала всі свої речі та попросила мене їх перевезти до нього. Вона залишила будинок своєї бабусі назавжди і тепер жила разом із дядьком Недом у будинку Тірші. Не знаю, як їм там жилося, я ніколи не питав, але я був радий, що її будинок не зайняв хтось чужий. Я міг туди приходити, я відчував, що в цих стінах та саду все ще блукає її дух. Тірша була скрізь: у своєму будинку, в моєму, у будинку Джулз на горі, у барі старого Креза, у лісі та печері, біля річки — весь Сентінель нею просочився. Вона залишилася в серці та пам'яті, кожна дрібниця говорила про неї, але я не міг більше взяти її за руку і поділитися горем чи радістю.

А зараз був той момент, коли дуже хотілося поділитися радістю: після стількох років заперечень своїх почуттів Джоана їх визнала і тепер вони з дядьком Недом разом. Тірша була б дуже рада їхньому союзу. Напевно, все ж недаремно дядько Нед упіймав кляту кулю, хоч щось корисне вона для нього зробила. Проте я все одно мав з ним поговорити. Вибравши момент, коли Джоани не було поруч, я заговорив.

— Дядьку Неде, навіщо ти це зробив?

— Зробив — що? — він удав, ніби не розуміє.

— Кулю замість мене спіймав.

— Тому, що я маю захищати тебе, синку.

— Я сам себе можу захистити! — обурився я. Мені не подобалося, що через мене страждають інші люди.

— Так, а як же! — пирхнув дядько Нед. — Я бачив, як ти можеш. Ні, щоб подякувати, а ти обурюєшся.

— Я вдячний тобі, дядьку Неде, ти ж знаєш, але я не хочу, щоб мене рятували.

Дядько Нед відвернувся до вікна, довго дивився в далечінь, а коли повернувся, то в його очах я побачив… відчай.

— А може, я це для себе роблю, а не для тебе? — голос його трохи здригнувся. — Я не зміг захистити Майлу, я не зміг захистити Грана, я не зміг захистити Тіршу… Якби я не зміг захистити і тебе, то як би я жив далі? Я втомився хоронити дорогих мені людей.

— А як би я жив, якби ти загинув, захищаючи мене? Тірша вже так зробила. І на що перетворилося моє життя? Я просто існую, не живу.

— Ох, Ровене, — дядько Нед поплескав мене по плечу. — Я розумію твої почуття, але я не міг інакше. У тебе дитина буде, тобі не можна вмирати.

— У тебе тепер також все попереду. Тобі також не можна вмирати.

— Може, я спеціально під кулю ліз, щоб Джо нарешті впустила мене в своє серце, — посміхнувся дядько Нед. — Я лише виграв від цього поранення.

— Ти бісів оптиміст, дядьку Неде, — я не стримав усмішки, хоч усе ще гнівався на нього.

— У нашому світі інакше не можна. Можна з глузду з’їхати, якщо дивитися на все серйозно.

— Може й так. Але іноді хочеться збожеволіти, щоб забути про весь біль, що завдає життя.

— Біль притупиться з часом, Ровене, ти ж знаєш. Попереду на нас чекають добрі часи, радісні. З сумом про те, чого не повернути і про тих, кого немає поряд, але на горизонті зміни на краще. Потрібно ними насолодитися.

Я не став сперечатися. Дядько Нед мав рацію: найближчим часом очікувалися хороші події. І першою з них стала їхня з Джо весільна церемонія.

Ми все ще не могли досягти від Нью-Доуна отримання документів і можливості офіційно одружуватися, але ніхто не міг заборонити нам проводити весільні церемонії. Люди трималися за традиції, шукали привід влаштувати собі свято.

10 серпня ми зібралися в саду, який з такою любов'ю виростила мама Тірші, щоб стати свідками того, як ще два закохані серця з'єднаються разом. У легкій білій сукні Джоана виглядала незвично ніжною і світилася від щастя. Дядько Нед не відривав від неї закоханих очей. Оточені кущами білих троянд і хризантем вони поклялися перед нами і Всесвітом бути завжди разом і Джулз, яка проводила церемонію, благословила їхній союз.

У світі стало на два щасливі серця більше і я був радий, що причетний до цього.