Розділ 12.2

Коли я знову заглянув до лікарні, все залишилося незмінним: дядько Нед лежав непритомний, а Джоана сиділа поруч із ним. За три дні без нормального сну і майже без їжі вона так змарніла, що боляче було дивитися. Якщо раніше я ледве дав їй її 38, то зараз вона виглядала як жінка за 40. І в цьому була моя провина.

— Може, підеш додому і поспиш, Джо? — я легенько торкнувся її плеча, але Джоана від несподіванки здригнулася. — Я посиджу з дядьком Недом. Якщо щось зміниться, я тебе покличу.

— Ні, — Джоана хитнула головою. — Я не піду. Я боюся залишати його. Раптом…

— Та ну, Джоано, — я намагався говорити безтурботно, щоб підбадьорити її, але сам ледве вірив своїм словам. — Ти ж знаєш дядька Неда! Скільки разів його вже підстрілювали, га? Я вже збився з рахунку. Він завжди виживав. Нікуди він від нас не дінеться. Він міцний чолов'яга. Щось мені підказує, що він ще всіх нас переживе.

Джоана змучено усміхнулася, але йти додому все одно відмовлялася.

— Нікуди я не піду. Хочу бути тут, коли він отямиться.

— Тоді поспи хоча б тут. Нормально, а не дві-три години.

— Не можу, Ровене. Тільки засну і одразу кошмари сняться. Мене просто висмикує зі сну.

— Може, попросити у лікаря снодійне? Або Джулз тобі зілля може дати. Тобі справді треба поспати, Джо.

— Якось протримаюся і без сну.

— Та справа ж не тільки в тобі, — я спробував звернути все на жарт, щоб хоч трохи підняти настрій Джоані. — Ти ж своїм виглядом налякаєш дядька Неда. Не встигне прокинутися, як знову свідомість втратить.

Джоана насупилась, але все ж таки не стримала смішка.

— Дякую за комплімент, Ровене.

— Послухай, Джо, якщо не хочеш спати, то хоч поїж. На одній каві та цигарках довго не протримаєшся.

— Я розумію, але і їсти я теж не можу.

— Дурниці! Ти просто не хочеш. Адже каву п'єш. Давай я попрошу Джулз приготувати тобі якийсь легкий супчик? Поп'єш його як каву.

— Ти не відчепишся, так? — губи Джоани здригнулися в легкій усмішці.

— Не відчеплюся.

— Гаразд, я згодна на суп.

Джулз зараз більшість часу проводила в мене вдома з Таммією, тож я відразу пішов додому, сподіваючись застати її в себе. Так і сталося. Сидячи за столом на кухні, вона з Таммією перебирала трави, розкладаючи їх на купки.

— Робите заготівлі для зілля? — не втримався я від дружнього підколу.

— Саме так, — відповіла Джулз. — Як там дядько Нед?

— Без змін, але я переконав Джоану поїсти супу. Приготуєш їй щось легке? А ще було б непогано заварити в термосі чай і накапати туди твого снодійного зілля. Нехай хоч одну ніч нормально поспить. Джоана виглядає років на 10 старше, мені боляче на неї дивитися.

 Джулз відклала трави і взялася за готування. Поки вона варила суп, я пішов у свою кімнату, щоб трохи полежати. Таммія одразу прибігла до мене і присіла поряд. Здається, зараз вона була не під своїм зомбуючим зіллям, оскільки виглядала цілком бадьоро.

— Тамміє, я хочу побути один, — пробурчав я, уникаючи дивитися їй у вічі. Я вже давно зрозумів, що нав'язувати свою волю іншим людям вона може тільки при зоровому контакті, але все одно намагався не залишатися з нею наодинці.

— Маленька штовхається. Ти хіба не хочеш торкнутися мого живота? — тихим невпевненим голосом спитала вона і потяглася до моєї руки.

Я неохоче поклав руку на живіт Таммії. Я все ще не міг визначитися зі своїми почуттями щодо майбутньої дитини, не знаючи, чи зможу її полюбити. Поки дитина перебувала в животі Таммії, мені не особливо хотілося з нею контактувати, тому що тоді доводилося контактувати з самою Таммією, а мені це було неприємно.

Варто було мені торкнутися її живота, як я відразу відчув легкий поштовх у долоню, дитина ніби привітала мене. Несподівано для себе я не зміг стримати усмішки і довго так сидів, не маючи змоги відірвати руки. Дитина ніби наповнювала мене енергією, зцілювала мій біль і тут я згадав свою маму.

Я ніколи раніше не замислювався, чому в її обіймах біль від розбитих колін вмить згасав, а смуток легко випаровувався, наче його й не було. Завдяки дядькові Гері я тепер знав, що мама могла знімати біль і в мені теж жив цей прихований дар, нерозвинений, але він був. І він передався моїй доньці. Більше у мене не було сумнівів, чи зможу її полюбити, бо я вже її любив, мою дівчинку.