Розділ 12.1

Ровен, 2331

На щастя, куля не вбила дядька Неда. Поранення було серйозним, але ми встигли довезти його до лікарні в Сентінелі, де подбали про нього. Я погано пам'ятав, як ми вибралися з Олдстоуна, світ злився в одну велику каламутну пляму. Я діяв автоматично, слухаючи те, що казав мені Чарлі. Сім'ю, через яку ми вплуталися в цю історію, нам також дивом вдалося вивезти. Здається, була погоня, стрілянина, але Кілліан вчасно направив нам на допомогу поліцейський загін і все обійшлося.

Минуло три дні, а дядько Нед все ще не приходив до тями. Життєво важливі органи не зачепило, але він втратив багато крові, поки ми його довезли до лікарні. Його стан був тяжким, але стабільним. Лікарі говорили, що треба просто чекати. А я не міг чекати, бігав містом, сидів у лікарні і все ламав голову, як мені допомогти дядькові Неду. Вже друга людина постраждала через мою неуважність, намагаючись захистити мене, дурня. Якщо і дядько Нед загине, то я не зможу з цим жити. Я не зможу дивитись у вічі Джоані.

Незважаючи на всі їхні суперечки, Джоана майже невідривно проводила час біля ліжка дядька Неда, то тихенько плачучи, то голосно лаючи його добірними виразами за те, що він ніяк не приходить до тями. Вона так і засинала поряд з ним, сидячи в кріслі, всього на декілька годин, а потім різко прокидалася, пила літрами каву, вибігала на кілька хвилин покурити на вулицю і знову сиділа, тримаючи дядька Неда за руку, не даючи смерті відвести його за межу.

Я поривався написати Бреннану, щоб він вислав нам хорошого лікаря, але Кілліан вмовив мене цього не робити.

— Дядько Нед був поранений у сутичці з Олдстоуном, — Кілліан посадив мене за стіл і налив віскі, щоб я трохи заспокоївся. — Нью-Доун нам всипле по перше число, якщо дізнається, що ми туди влізли.

— А якщо не казати причини поранення? — я не втрачав надію на допомогу.

— Вже поповзли чутки про атаку активістами Олдстоуна. На нас поки не вийшли, думають на Спрінгвілл, але Бреннан — не дурень, він легко складе двічі по два.

Що ж, ні, отже, ні. Як не сумно визнавати, але життя однієї людини не варте благополуччя цілого міста, навіть якщо ця людина тобі страшенно дорога. Думаю, сам дядько Нед не захотів би жертвувати Сентінелем. Він усією душею горів за наші ідеали.

— А як взагалі нам вдалося втекти від погоні? І чому звинуватили Спрінгвілл? Я був у такому шоці, що майже нічого не пам'ятаю.

— Спрінгвілл звинуватили, бо ви охороні на воротах сказали, що звідти й потім їхали туди. Чарлі збирався відвезти дядька Неда до спрінгвілльської лікарні, але люди з Олдстоуна перерізали вам шлях і ви помчали далі. Еріку вдалося зі мною зв'язатися на півдорозі до Сентінеля і я відразу ж вислав загін. Олдстоунські, побачивши поліцію, вирішили не ризикувати, тому що в усіх містах поліція зазвичай підкоряється карателям та Нью-Доуну, а не активістам, і залишили вас. Напевно, вони подумали, що вами тепер поліція займеться і не хотіли, щоб і їх під шумок забрали. Таким ось нехитрим способом нам вдалося врятувати ситуацію. А я ж так добре вам все спланував…

— Кілліане, ти ж чудово знаєш, що все передбачити неможливо. Якби ти поїхав із нами, то тихенько зламав би кодовий замок і ми без втрат вибралися б з Олдстоуна. Рейлін би не довелося спокушати того виродка і бігати по місту з голими грудьми, а дядька Неда не підстрелили б. Звичайно, на виїзді з міста могли виникнути проблеми, але вони вирішилися б простіше, якби нам не довелося відступати від початкового плану.

— Тобто ти мене звинувачуєш в тому, що сталося, Ровене? — у голосі Кілліана звучала образа.

— Ні. Ти що? — я поспішив заспокоїти друга. — Просто твої навички злому корисні на місці, а звідси ти нічим, окрім своєї міні-армії, допомогти не можеш.

— Я знаю, але і ти знаєш, що я більше не можу з вами ходити на вилазки. Я й раніше не був хорошим бійцем, а зараз навіть втекти не зможу. До того ж я тепер відповідаю за Сентінель.

— Я розумію, Кілліане, але я сумую за старими добрими часами, коли ми ще жили повним життям, незважаючи на всі негаразди.

— Я теж сумую, — Кілліан налив мені ще віскі і плеснув трохи собі, хоча зазвичай не пив удень. — І за Тіршею. Вона була серцем нашої банди.

Мої губи здригнулися в легкій усмішці. Лише Кілліан міг назвати групу активістів бандою.

— Наше серце зупинилося, але ми продовжуємо жити. Ми бісові роботи, Кілліане, — зітхнув я, в один ковток осушуючи склянку.

— Ти бісів філософ, Ровене, — Кілліан підбадьорливо поплескав мене по плечу. — Але ти не робот. Ти живий, навіть якщо таким не почуваєшся.

— Вдруге мене рятують. А хтось запитав, чи я хочу, щоб мене рятували? Моє життя нічого не варте. У дядька Неда бодай є Джоана.

— Вони ж лаються постійно.

— Так вони ж люблячи, — я з сумом подивився на порожню склянку і Кілліан, хмурячись, мені ще трохи налив. — Між ними напевне щось є, просто Джоана не хоче називати це стосунками. На неї все ще давить минуле.

— На всіх нас воно давить. В усіх знайдеться шрам на серці. І скільки б у тебе шрамів не було, твоє життя має цінність, Ровене. В тебе скоро буде дитина. Хоч би заради неї треба жити.

— Я так рідко буваю вдома останнім часом, що іноді забуваю про Таммію. Та й усвідомити те, що у мене буде дитина поки що складно. От народиться — тоді й подивимося.

— Може, тоді не варто було з Таммією?.. — майже всі мої друзі поставилися добре до звістки, що я вирішив завести дитину з Таммією, тільки Кілліан не схвалював цієї ідеї. Він вважав, що дітей слід заводити лише від великого кохання, щоб вони росли у щасливій повній сім'ї. — Може, варто було з Рейлін?

Я розреготався вперше після того, як дядько Нед опинився в лікарні. Невже Кілліан думає, що вона мені подобається?

— Що не так? — Кілліан дивився на мене спантеличено.

— Я не маю ніжних почуттів до Рейлін. Я кохав, кохаю і кохатиму тільки Тіршу. Рейлін мені потрібна лише, щоб розслабитися, я їй — теж. Підозрюю, що я в неї такий не один.