Розділ 11.6

— Що тут діється, недоумки? — гаркнув він на весь коридор.

— Ми не знаємо, містере Тайс… — тремтячим голосом відповів один із охоронців. — Сигналізація спрацювала, але нікого поряд немає.

— Ви скрізь огляділися, ідіоти? — продовжував кричати чоловік.

— Так… так, звичайно! — збрехав охоронець. І як таких боягузів тільки на роботу беруть? — Може, глюк якийсь.

— Дивись, щоб ти в мене не заглючив, недоумку!

Продовжуючи лаяти тупоголових охоронців, чоловік розблокував замок і зазирнув усередину.

— У вас тут все гаразд, дівчатка? — реготнув він. — То ви замок намагалися зламати?

Ми не почули, що відповіли з кімнати, та й нам це було не потрібно. У нас з'явився чудовий шанс витягнути полонянок. Безшумно вибравшись з підсобки, ми відправили охоронців полежати, а самі вдерлися до полонянок. На жаль, чоловік не був такий дурний, як його охоронці і тільки-но ми увійшли, як побачили, що він міцно утримує дівчину років 18, приставивши їй до скроні пістолет.

— За дурня мене тримаєте? — він нахабно посміхався, дивлячись на наші розгублені обличчя. Трясця, ми явно поспішили. — Зброю на підлогу, інакше мізки дівчиська зараз вилетять через вуха.

Дівчина тремтіла від жаху в руках чоловіка, її мати тихо плакала в кутку. Ми слухняно опустили зброю на підлогу і відкинули ногою убік.

— Більше зброї нема?

— Ні, — відповів я.

Я гарячково намагався зрозуміти, що нам робити далі, але ситуацію несподівано врятувала Рейлін.

— Може, перевіриш? — Рейлін заговорила з чоловіком таким солодким голоском, що мене майже знудило. — Раптом я приховала пістолет у ліфчику?

— Хочеш показати мені стриптиз? — реготнув чоловік. — Що ж, вперед, крихітко,  роздягайся.

Рейлін почала повільно розстібати сорочку і, знявши її, кинула мені. Підійшовши ближче до чоловіка, котрий все ще тримав перед собою бідну дівчину, вона продовжила фліртувати.

— Знаєш, любий, я завжди на боці переможців, а у моїх хлопчиків сьогодні явно не найкращий день. Запри їх усіх тут і я вся твоя. Мені обіцяли купу грошей, якщо я допоможу витягти цих дуреп, але, схоже, угода зірвалася. Я не люблю невдах. Мене вони не збуджують. А ти — так.

— Давай знімай вже свій ліфчик, — чоловік криво посміхнувся. — Якщо ти справді нічого там не ховаєш, крім того, чим тебе наділила природа, то так і бути, порадую тебе.

Гіпнотизуючи чоловіка поглядом, Рейлін зняла ліфчик, але тільки я встиг помітити, як їй щось ковзнуло в руку з нього. Складаний ножик? Чоловік хтиво облапав Рейлін поглядом, поки вона крутилася перед ним, демонструючи свої принади. Їй, схоже, зовсім не було соромно, на відміну від мене. Мені не подобалося, що Рейлін рятувала ситуацію таким чином, але я заспокоював себе, що це був її вибір.

— Ну як, подобається? Може мені ще джинси зняти? — продовжувала вона зачаровувати клятого недоумка.

— Знімеш у мене в кабінеті, — чоловік ледь слиною не стікав, дивлячись на Рейлін. — Навряд чи в таких вузьких джинсах ти могла приховати зброю. Та й у кеди ти теж нічого не змогла б засунути.

— Тоді ходімо, а ці невдахи нехай посидять тут і подумають, як треба робити справи.

— Зв'яжи їх разом, мала, — чоловік кивнув на мотузку, що валялася в кутку. — Сподіваюся, що ти вмієш в'язати міцні вузли.

— Я багато чого вмію, — Рейлін обдарувала його чарівною усмішкою і підійшла до нас. — Тобі сподобається.

Підійшовши до мене, Рейлін непомітно вклала мені в руку ножа.

— Ти що витворяєш? — прошипів я одними губами.

— Тихо, — шикнула вона, починаючи нас зв'язувати. — Як тільки він повернеться до вас спиною — ріж мотузку і нападай на нього.

Я не став сперечатися, сподіваючись, що все вийде. Рейлін зв'язала нас не сильно, я без проблем зможу розрізати мотузки і вибратися, але чоловік був такий зачарований Рейлін, що нічого не помітив. Навіть у найрозумніших чоловіків іноді відмовляє мозок, коли з ними заграє гарна дівчина.

Взявши виродка за руку, Рейлін потягла його до виходу і тільки-но він перестав на нас дивитися, як я розрізав мотузки, підхопив пістолет і вистрілив йому в спину. Грубо вилаявшись, він звалився на підлогу. Я так поспішав підстрелити його, що особливо не прицілювався і, мабуть, тільки поранив його. Але цього було достатньо. Підібравши зброю і піднявши з підлоги полонянок, ми поспішили геть. Тільки от на звук пострілу вибігли ще охоронці і нам довелося відстрілюватися й від них. Насилу пробираючись до виходу, ми вже майже були на волі і трохи розслабилися. Здається, в якийсь момент я втратив одного стрільця з поля зору, тому що дядько Нед з силою штовхнув мене в груди, валячи на підлогу і падаючи слідом за мною одночасно зі звуком пострілу. Я збирався відповзти, але мої руки раптом стали мокрими. Придивившись, я зрозумів, що вони забруднені кров'ю — то була кров дядька Неда. Реальність попливла перед очима, відносячи мою свідомість на 2 роки назад, в день, коли на моїх руках померла Тірша.