Розділ 11.3

Рейлін розповіла мені багато корисного про активістів Спрінгвілла: вона знала як давніх загиблих, так і тих, кого вбили нещодавно, вона взагалі мала чимало корисних знайомств. Рейлін не намагалася мене зачарувати, як Таммія — їй був потрібен лише секс. Мене це влаштовувало, хоча, зізнатися, я сердився на себе за близькість з нею. Якось по п'яні я навіть зізнався їй у цьому.

— Не хвилюйся ти так, Ровене, — втішила мене Рейлін. — У цьому нічого такого немає. Ти не зраджуєш її. І себе також. Ти просто живеш далі. Тобі треба розслаблятись. Ти ж не старий там якийсь.

І я намагався розслабитись.

Відкриття меморіалу полеглим у Сентінелі я приурочив до Дня народження Тірші — 17 червня. Тільки все пішло не так, як я планував. Меру Саллівану, незважаючи на дозвіл Нью-Доуна, наша ідея не сподобалася. Клятий недоумок! Його син був активістом, а він все одно постійно встромляв нам палиці в колеса.

Встановлення меморіалу вилилося в бунт проти диктатури Шона Саллівана, в ході якого було поранено кількох людей, зокрема й самого Саллівана й Кілліан, його сина. На щастя, Кілліану лише прострелили ногу, але вистрілив у нього один із поліцейських, наближених до його батька, що повністю перекреслило їхні відносини. Сам же Шон Салліван був тяжко поранений і потрапив до лікарні, чим ми одразу скористалися, влаштувавши переворот. Його місце з загального схвалення, окрім поліції, звичайно, зайняв Кілліан. Звісно, влада не передавалася у спадок, але ніхто краще за Кілліана не впорається з управлінням міста. Він молодий, але не надто юний, йому вже 27, він розумний, добрий і йде в ногу з часом. Я був упевнений, що під його керівництвом Сентінель відродиться з уламків і стане найкращим із неурядових міст.

Нью-Доун наш переворот не надто порадував. Хтось відправив повідомлення меру МакКенні й за кілька днів він приїхав сюди разом зі своїми шаманами: Лінчем, Бреннаном, Райдером і тією самою моєю родичкою — Катріоною Кейн. Ми всі розмістилися в кімнаті для переговорів у мерії, довго розмовляючи про долю Сентінеля. З нашого боку, крім Кілліана та мене, був присутній також Ерік і дядько Нед. МакКенні з Лінчем не подобалося, що ми тут робимо все, що нам заманеться, але в результаті після палких суперечок МакКенна усвідомив, що ми бажаємо кращого Сентінелю і готові на розумну співпрацю. Він дозволив Кілліану залишитися мером, але за умови, що ми завжди будемо з ним радитись і не йти проти його рішень. Нам довелося погодитись. Як воно буде насправді — покаже час, але зараз нам треба було сказати МакКенні те, що він хотів почути.

За весь час розмови Катріона Кейн мене ігнорувала, жодного разу не звернувшись особисто, тільки очима на мене постійно зиркала. Коли ми закінчили і вийшли з мерії, вона несподівано схопила мене за лікоть. Я здивовано повернувся до неї.

— Хлопче, ти граєш з вогнем, — гнівно блискаючи очима, сказала вона. — Нехай Дон повірив тобі, але я не вірю ні краплі. Ти син свого батька. Спротив у тебе в крові.

— У моїй крові багато чого намішано і, на жаль, не все в ній від батька дісталося. Є й погані гени, — я не міг не вколоти цю неприємну жінку.

— Це все твоє сприйняття, Ровене, — вона засуджуюче похитала головою. — Ти знаєш, хто я, так?

— Сестра мого діда, — я не бачив сенсу мовчати про свою обізнаність. — Але мені начхати на його рідню. Він зробив усе, щоб його ненавидів.

— Твоє право. Мені теж начхати. На тебе. А ось на те, що відбувається у суспільстві — ні. Я не дозволю тобі зруйнувати те, що створювалося не одним людським життям. Я не дозволю тобі підірвати наші підвалини.

— Цікаво як? — я не стримав смішка. — Що ви зробите мені, Катріоно? У в'язницю посадите? Для мене не проблема втекти. Вб'єте? А може, я мрію загинути за праве діло, моє життя не приносить мені радості.

— Моє мені теж, — несподівано зізналася вона. — Але я не руйную все довкола.

— Я теж не руйную. Все було зруйновано до мене. Я навпаки хочу зібрати цей світ по уламках і зробити його кращим. Не для жменьки людей, що сховалися за високими стінами та диктують усім свої правила, а для всіх. Усі мають право на щастя.

— Щастя у всіх різне. Комусь за щастя й вбивати. Для тебе й такі люди мають право на щастя?

Катріона дивилася на мене із викликом. Їй здавалося, що вона перемогла у суперечці, зробила мене, але я знав, що їй відповісти.

— Я не підтримую беззаконня. Під щастям для всіх я маю на увазі рівні можливості для мешканців кожного міста та села. Усі мають право користуватися сучасними технологіями та жити гідно, а не виживати день у день. Ви нічого не знаєте про життя у містах, Катріоно. Вам невідомо, що таке виживати. Мені відомо. І я не хочу, щоб люди й надалі виживали, поки ви там живете в достатку. Ось що я маю на увазі під щастям — спокійне життя без виживання і без страху, що тебе наздожене випадкова куля карателя.

Катріона нічого не відповіла. Похитавши головою, вона зміряла мене своїм холодним, зневажливим поглядом і пішла слідом за мером МакКенною та іншими шаманами. Вона зникла з мого життя так легко, як це зробив і дід. Думка про те, що серед моїх родичів є такі мерзенні люди, мене пригнічувала, але я нічого не міг вдіяти. Рідню не обирають.