Розділ 11.2

Я навіть затамував подих. Невже я зараз дізнаюся, чому від мене приховували правду?

— Розумієш, синку, — дядько Гері зробив кілька великих ковтків пива і тільки тоді продовжив, — коли ти був ще зовсім маленьким, твій батько боявся, що ти можеш виявитися таким же, як і твоя бідна мама. Незважаючи на прохання твоєї бабусі, маминої мами, він шукав зустрічі з твоїм дідом, щоб той перевірив тебе. Він перевірив та сказав, що ти нормальний. Тобто не зовсім, але нереалізованої магії в тобі немає.

— Що означає не зовсім? — я одразу зачепився за це слово.

— В тобі є крихти магії твоєї матері, але вони могли розвинутися тільки, якщо ними займатися. Мара вміла знімати біль дотиками. Спонтанно, звичайно, коли лякалася за когось, найчастіше коли твого батька ранили або ти розбивав коліно, але вона це робила. Не лікувала рану, але притупляла біль. У неї був чудовий дар і вона передала його тобі, ось тільки в тобі він заснув через непотрібність. Він є реалізованою магією, він не завдасть тобі шкоди. А ще він може передатись твоїм дітям, якщо їхньою матір'ю стане шаманка.

Це ж треба! Я не просто шаманського коріння, в мені дійсно причаїлася магія. Ось чому Джулз побачила особливі здібності у моєї майбутньої доньки — їй передасться магія не тільки Таммії, а й моя. Але чому батько не захотів її розвивати в мені? Я запитав про це дядька Гері.

— Ох, Ровене, — дядько Гері не поспішав розповідати. Він випив ще пива, перш ніж говорити далі. — Твій батько був складною людиною — гарячою, безкомпромісною, відчайдушною, тоді як мама — м'якою, доброю і тихою. Вона була для нього сонцем, вечірнім, теплим, яке лагідно зігріває, не опалюючи шкіру. Без неї твій батько втратив залишки здорового глузду. Йому більше ніхто не світив, ніхто не стримував.

— А як же я?..

— Ох, синку… — дядько Гері похитав головою, сумно зітхаючи. — Тато любив тебе, але він не міг без твоєї мами. Усі барви світу згасли для нього з її смертю.

— Для мене також вони згасли, але я продовжив жити. Нехай у тьмяному, жахливому світі, але в мене є друзі й моя справа — це надає моєму життю сенсу.

— Ти мудріший за свого батька, Ровене. Ти безперечно пішов у маму. Але через неї твій батько не хотів зв'язуватися з магією, навіть при тому, що його предки теж мали здібності. Думаю, про шаманське коріння твоєї бабусі з татового боку ти знаєш?

— Знаю. А ось про маму дізнався лише цього року.

— Твій батько сердився на магію, що вона так руйнує твою бідолашну маму, от і не хотів її в тобі розвивати. А ще він боявся, що тебе може забрати в нього дід, якщо ти станеш здібним шаманом. Про хворобу вони тобі вигадали, щоб не лякати даремно і взяли обіцянку з усіх рідних не розповідати тобі. Твоя мама теж не хотіла, щоб ти знав про її нереалізовану магію, доки був дитиною. Батько не хотів, щоб ти знав взагалі. Але мені сказав, мабуть, відчуваючи, що помре рано, розповісти тобі все, якщо ти сам щось дізнаєшся, але не раніше. Вони не хотіли, щоб у твоєму житті була магія, вони обоє боялися, тому й приховували.

— Пізно, — я не стримався від смішка.

— Що ти маєш на увазі?

Я розповів дядькові Гері про Таммію, про нашу майбутню дитину, і про Джулз із Джоаною.

— Це ж треба, скількома шаманами ти себе оточив, синку, — дядько Гері усміхнувся. — Значить, так і має бути. Те, що магія лякала твоїх батьків, не зобов'язує і тебе її боятися. Ти сам обираєш свій шлях. Головне, щоб він привів тебе до чогось хорошого.

— Навряд чи в моєму житті ще буде щось хороше…

— Хто знає? — дядько Гері знову усміхнувся і мені стало так тепло від його усмішки. Він був частиною мого дитинства, він був людиною, яка знала моїх батьків і могла багато про них розповісти. Я збирався залишити його у своєму житті.

Розмовляючи з дядьком Гері, я дізнався про багатьох старих активістів, але в тому, що відбувалося зараз, він був необізнаний. Дядько Гері давно відійшов від справ і жив тихим життям разом із дружиною та дітьми.

Я продовжив шукати інших — і старіших чоловіків розпитував про активістів їхньої юності, і з молодими почав спілкуватися, щоб дізнатися, хто з них постраждав і загалом, щоб підтримувати зв'язок.

Одного разу, після довгої розмови з двома старими, до мене раптом підсіла дівчина — брюнетка з яскравим макіяжем та короткою стрижкою, вона виглядала зухвало і засліплювала своєю красою. Мені завжди подобалося довге волосся у дівчат, але їй дуже йшло її коротке волосся, що лежало в художньому безладді на голові.

— Тебе не втомили ці старигани? — вона дивилася на мене, як дивиться мисливець на жертву, явно маючи намір щось отримати.

Я окинув дівчину поглядом, гадаючи, що їй треба. Гроші, випивка, секс? Чуття підказувало, що останнє. Я посміхнувся сам до себе. Може, піддатися спокусі? Таммію я уникав після того, як вона завагітніла, знову думаючи лише про Тіршу. Але іноді природа вимагала своє.

— Ні. Я з ними говорив про діло. Вони розповіли мені те, що я хотів почути.

— І що ти хотів почути, загадковий хлопчику? — солодко заспівала дівчина, дивлячись на мене з-під опущених повік.

— Чого це я загадковий? — відповів я запитанням на запитання.

— Ти кілька разів на тиждень з'являєшся тут, пригощаєш чоловіків випивкою й зникаєш. Ніхто не знає, хто ти. Ти ж не зі Спрінгвілла, так?

Нехай я народився в Спрінгвіллі і прожив там половину життя, своїм домом я давно вважав Сентінель.

— Із Сентінеля.

— То що ти тут шукаєш?

— Правду.

— Яку правду?

— Про активістів старих і нових, — чесно зізнався я. Навряд чи ця дівчина зі шпигунок карателів, в її очах, крім флірту, горів знайомий вогонь повстання. — Знайома з кимось із них?

— Звичайно, — дівчина обдарувала мене дуже гарячим поглядом. — Ти звернувся за адресою, хлопчику.

— Я давно вже не хлопчик, — мене трохи бавила її манера спілкування. Занадто нав'язливо дівчина фліртувала.

— Не мала змоги перевірити.