Розділ 11.1

Ровен, 2331

Таммія завагітніла одразу. Не знаю, хто більше радів її вагітності — вона сама чи Джулз, але мені тільки проблем додалося. Я все ще хотів дитину, так, але магія Таммії посилилася. Виявилось, що вагітність завжди на неї так впливала.

Проаналізувавши склад зілля з Нью-Доуна, Джулз дійшла висновку, що воно безпечне для дитини і постійно напувала ним Таммію. Нехай Таммія тепер жила, як у тумані, зате нікому не шкодила. Проте я все одно намагався її уникати. Більшу частину часу з Таммією проводила Джулз — вона з нею навіть гуляла лісом, збирала разом трави. Напевно, якби не проблеми Таммії з магією та психікою, вони б із Джулз стали добрими подругами. Нехай спочатку Джулз була не в захваті від Таммії, але вона швидко перейнялася до неї теплими почуттями і дбала як про рідну сестру. Джулз більше за всіх нас потребувала сім'ї — великої та дружної, вона не створена для самотності, але вона була одна. Нехай у неї були ми, але вона все одно завжди тримала дистанцію, навіть жила на відстані від міста.

Поки дитина не народилася, я з головою поринув у активізм. Мені хотілося, щоб моя дочка народилася трішки в кращому світі, ніж він був до її народження. Мені прийшла ідея створити меморіали пам'яті загиблим активістам. Кожне місто мало своїх героїв, про яких слід пам'ятати. Влада сильно перешкоджала нам, але в результаті ми зуміли відстояти право шанувати і пам'ятати. Як не дивно, допоміг у цьому Ангус Бреннан. Він сказав мерові Нью-Доуна, що буде більше шкоди, якщо нам не дозволити ці меморіали, ми не заспокоїмося і продовжуватимемо війну. Дон МакКенна плюнув на нас і дозволив зробити те, що я хотів. Залишалася справа за малим: зібрати інформацію про загиблих активістів у кожному місті, розробити дизайн меморіалу та встановити його.

З дизайном проблем взагалі не виникло: Джоана запропонувала відразу кілька варіантів і, порадившись із друзями, ми вибрали один, найбільш вдалий на наш погляд.

Найскладніше було знайти тих, хто впав від рук карателів. Якщо в Сентінелі я знав усіх, хто загинув з моменту мого переїзду і міг з'ясувати у старого Креза, хто загинув раніше, з іншими містами виникли труднощі. З Ансенвудом було трохи простіше, там у дядька Неда були рідні та друзі, а в інших у нас майже не було знайомств. З Дейвічем, незважаючи на дружбу із Зейном Конвеєм, було особливо складно: люди там жили потайливі та боягузливі. Я досі пам'ятав, наскільки важко було мені з'ясувати, де знайти виродка Акселя. Якби не Таммія з усією своєю дурістю й наївністю не розповіла мені про нього, невідомо вдалося б мені до нього підібратися так скоро.

Дейвіч я відклав на потім, як і більш дальні від Сентінеля міста. Першим у списку був мій рідний Спрінгвілл — останнім часом я часто ошивався в тамтешніх барах, пригощаючи старих пияків і розпитуючи їх про давні бунти. Іноді мені щастило, але найчастіше — ні. Найбільшим моїм везінням став чоловік, який знав мого батька та дядька і, як виявилось, і мене.

— Ти мені дуже нагадуєш одну людину, хлопче, — одного вечора, коли я вкотре сидів у барі Спрінгвілла, навпроти мене опустився чоловік років під 60. — Як тебе звати?

Чоловік теж здався мені знайомим. Я точно бачив раніше людину з такою родимою плямою на щоці — невеликої, абстрактної форми, схожу на зображення якогось острова на карті. Тільки я не міг пригадати де.

— Ровен Маар.

— Я знав, що це ти! — радісно вигукнув чоловік і стукнув по столу келихом з пивом, розплескавши половину. Забувши про пиво, він підвівся і кинувся мене обіймати. — Ровене, синку! Я про тебе стільки чув, але ніяк не вдавалося тебе зловити. Ти мене не пам'ятаєш?

Я розгублено оглянув чоловіка. Пам'ятати я його пам'ятав — його родиму пляму важко забути, але хто він — я не міг згадати.

— Ви здаєтесь мені знайомим, але чому — без поняття.

— Я, звичайно, постарів, але моя головна прикмета все ще при мені, — чоловік торкнувся пальцем своєї родимої плями. — Та й ми не бачилися більше 15 років, очевидно, що ти забув мене. Я був другом твого батька, Ровене. Ми разом боролися за краще життя. Гері Харріс мене звуть. Згадав тепер?

Звісно, ​​Гері! Такий же веселун, як і дядько Нед, і такий же відчайдушний у плані активізму. І як я міг його забути?

— Так, дядьку Гері, тепер згадав, — я розплився в широкій усмішці. — А куди ви взагалі зникли?

— То це ж ти втік із Спрінгвілла після смерті батька й дядька свого. Правильно зробив, синку, але я втратив тебе з виду надовго. Я знав, що Ван родом із Сентінеля, я так і подумав, що ти до діда втік, тому й не переживав особливо. Це за твоїм батьком потрібен був нагляд, він зовсім з котушок з'їхав, коли твоєї мами не стало. Я намагався його стримувати, допомогти, але він сердився, розігнав до біса всіх друзів, залишившись тільки з братом. Вони вже за життя перетворилися на два мстивих духа. Їхня загибель була питанням часу.

— На жаль. І, на щастя, я не пішов їхнім шляхом. Ну, майже.

Я зітхнув, знову згадуючи Тіршу. Зелені очі дядька Гері, такі ж, як у неї, відчайдушно нагадували мені про мою втрату.

— А що в тебе сталося?

Я розповів дядькові Гері все: як жив після смерті батька і дядька, як зустрів Тіршу, як ми з нею робили наші перші кроки в активізмі і як вона загинула, намагаючись мене врятувати. І, звичайно, я розповів, як убив Баррі Акселя, жорстоко помстившись тому за смерть коханої.

— Ти вчинив правильно, Ровене, — підтримав мене дядько Гері. — Ти помстився, але не став далі руйнувати своє життя. Я радий, що ти не такий дурень, як твій батько.

— Намагаюся бути розважливим, — я трохи усміхнувся. Згадуючи божевілля батька, я згадав і про матір, про те, що я про неї нещодавно дізнався. А якщо дядько Гері теж знає? Я мушу спитати. — Дядьку Гері, а ви знали, на що хворіла моя мама?

— Знав, — кивнув він. — Ти теж вже знаєш?

— Так, вона була нереалізованою. Мені розповів один міський шаман. Тільки ні він, ні мій дід по матері, якого я кілька років тому зустрів, ні батько з матір'ю, так і не розповіли, чому від мене все приховували. Може, ви знаєте, чому?