Розділ 10.4

Причепурившись, я вже зібралася виходити, коли мене зупинив голос у голові.

«Ти плануєш з ним зустрічатися?»

Вдома я була одна, батьки ще не прийшли з роботи, тож я за звичкою відповіла вголос.

— Ти ж чула, що я сказала Дену: мені не до стосунків зараз. Нам із тобою. Головне зараз — подбати про бабусю. Хіба ти так не думаєш?

«Думаю. Тому й уточнила. А то, може, ти говорила одне, а мала на увазі інше…»

— Ти ж маєш мене наскрізь бачити, хіба ні?

«Не знаю… Не впевнена».

Вічно вона ні в чому не впевнена, тільки стримує мене своїми сумнівами.

«А якби не бабуся?.. Ти б із ним?..»

— Не знаю, — чесно зізналася я. — Ми з Деном 10 років не бачилися, складно ось так одразу зрозуміти, подобається він мені ще чи вже ні. Раніше подобався. Але він міг змінитися. Поживемо — побачимо. А тобі він досі подобається?

«Ніби так, але мені теж здається, що він міг змінитися».

— Ми просто поспілкуємось. Будемо поки що друзями. Навіть якби не бабуся, мені не хочеться одразу після розставання з Сашком лізти у нові стосунки. Треба трохи перепочити, розібратися в собі.

«Згідна».

Я вийшла з дому у чудовому настрої. Моя друга душа підтримала мене, що траплялося не так часто останнім часом, і на мене чекав мій перший друг дитинства.

Ми трохи прогулялися з Денисом набережною, згадуючи, як ми ось так гуляли вздовж річки на дачі.

— Хороший був тоді час, так? — спитав Денис, дивлячись на повільну течію води. День видався спекотний, безвітряний і річка була майже гладкою, без хвиль. Ми стояли в річковому порту, спершись на огорожу, що відокремлювала сушу від води.

— Хороший, — погодилася я. — Ти став першою людиною, з якою я потоваришувала після аварії, не рахуючи, звичайно, сестри.

— Вибач, що поїхав, — Денис знайшов мою руку і стиснув у своїй. Мені одночасно хотілося і не хотілося її висмикнути. Хотілося — тому, що я не планувала зараз з ним зближуватися, а не хотілося — тому що мені були приємні його дотики, вони хвилювали мене, викликаючи в пам'яті перший наш поцілунок. — Я не хотів їхати, але так вже вийшло.

— Це ж не твоя провина, — я відчувала, що Ден дивиться на мене, але голови не повернула, продовжуючи дивитися в далечінь. А ось свою руку в його залишила, не висмикнула. — За тебе все вирішили батьки. Ти був надто юний, щоб чинити опір їхній волі.

— Вони й зараз були незадоволені моїм рішенням. Докоряли, що дали мені хорошу освіту, хороші можливості, а я назад поїхав туди, де можливостей майже і немає.

— Можливості є завжди, якщо їх шукаєш.

— От і я так вважаю. Впевнений, мені й тут буде добре.

Між нами знову повисла тиша, тільки тепер вона не була незручною. Нам добре було стояти поруч, тримаючись за руки, і мовчки спостерігати за течією річки, рухом рідкісних хмар і чайками, що літали над водою. Трохи пізніше ми вирушили вечеряти до піцерії, а потім знову довго гуляли вечірньою набережною, залитою вогнями.

Провівши мене після прогулянки до самого під'їзду, Денис зупинився, ніби не хотів іти. Мов хотів чогось ще.

— Ще побачимось? — він з надією зазирнув мені у вічі.

— Звичайно.

— Може, сходимо на пляж? Я ніколи тут, у місті, не був на пляжі, тільки на дачі.

Цікаво, Ден дійсно хоче відвідати міський пляж чи просто хоче побачити мене у купальнику? Зростом я, може, й не вдалася, але все інше у мене за 10 років цілком виросло. І я не могла не помітити, які погляди Денис на мене кидав. Хоч мені й не хотілося давати йому хибних надій, адже я не бажала зараз стосунків, але й відмовитися від прогулянок із ним теж не могла.

— Добре. Давай тоді завтра з самого ранку, поки не сильно спекотно?

— Домовилися. Я чекатиму тебе о 9 під під'їздом.

Я бачила, що Ден хоче мене поцілувати, але не наважувався, пам'ятаючи мої слова про небажання вступати зараз у стосунки. Мені все ще їх не хотілося, але з якоїсь невідомої причини мене тягло до цього хлопця. Підвівшись навшпиньки, я поцілувала його в щоку і, швидко попрощавшись, зникла в під'їзді. Серце шалено калатало в грудях, погрожуючи проломити ребра.

— Це твої почуття чи мої? — тихо спитала я свою другу душу.

«Не знаю, — відповіла вона. — Але мене безперечно тягне до нього».

Піднявшись у квартиру, я, не включаючи світло, визирнула у вікно. Ден все ще стояв біля під'їзду, мабуть, розгублений моїм раптовим, хай і невинним, поцілунком і засмучений відсутністю продовження. Тим не менш, ми вже не діти і він напевно дивиться на мене інакше, ніж 10 років тому. Можливо, йти на пляж із ним було поганою ідеєю, але я хотіла піти. Будь що буде. Якщо моя доля — Денис, то нема чого їй опиратися.