Розділ 10.3

Наступного дня я прийшла до бабусі на 2 години раніше, боячись, що вона може забути про похід у гості. Так і сталося. Я допомогла їй зібратися та викликала таксі. Бабуся наполягала на тому, щоб поїхати тролейбусом, але я була непохитна: їдемо на таксі. У мене було трохи зайвих грошей і я хотіла оточити бабусю комфортом. Хто знає, скільки їй ще лишилося. Навіть якщо вона проживе ще кілька років, то вже не при здоровому глузді. Вона вже зараз втрачала себе, забувала все на світі, плутала мене з Аліною. Через рік вона й себе забути може.

Бабуся Рая була дуже рада нас бачити. Три роки тому вона продала свою дачу, бо їй стало важко на ній працювати і тепер вони з моєю бабусею бачилися рідше.

— Привіт, Майє! — серце забилося частіше, коли я побачила Дениса. Значить, він справді приїхав. Але чи надовго?

— Привіт, Дене, — я дозволила себе обійняти і поцілувати в щоку, відчуваючи, як моя друга душа вмить зніяковіла. Дивно, до Сашка вона давно звикла і перестала ніяковіти, а тут знову. — Давно не бачилися.

— Років 10, так? — Ден хитро посміхнувся, озираючи мене з ніг до голови. — А ти не дуже виросла, Майє.

Я тільки насупилася у відповідь. Мене дратував мій невисокий зріст — всього 162, мені хотілося бути вищою, але високі підбори я не дуже любила.

— Гей, ти що образилася? — Денис виглядав здивованим. — Вибач, я не хотів тебе зачепити. Навіть не подумав. Але невеликий зріст для дівчини — це навіть плюс. Мені особисто не подобаються високі.

Не подумав він… Звичайно, коли сам високий, то не думаєш, що інші можуть комплексувати через маленький зріст. Але я не ображалася. Хоч я відчувала себе ніяково поруч з Денисом після стількох років розлуки, я все одно була рада його бачити.

— Ну що ж ви в передпокої стовбичите? — бабуся Рая похитала головою. — Ходімо у вітальню, ми з Денисом такий стіл накрили!

— А я вам принесла тортик, — я витягла з пакета коробку з шоколадним тортом.

— Ой, як чудово! — бабуся Рая плеснула в долоні. — А то я пиріжків несолодких напекла, з капустою та з картоплею й печінкою, а про солодкі до чаю навіть не подумала.

Стіл бабуся Рая справді накрила що треба — просто як на якесь свято. Все-таки люблять наші бабусі готувати та загодовувати онуків смаколиками. Через годину, коли ми вже наїлися і бабусі сіли на диван гортати альбом зі старими фотографіями і згадувати минуле, Денис шепнув мені:

— Вийдемо на вулицю?

Я мовчки кивнула. Взявши на тумбочці пачку сигарет, Денис вийшов із під'їзду і сів на лавку. Оце так, коли ми з ним востаннє бачилися, він ще не палив. І що цих хлопців завжди до сигарет тягне?

— Ти не палиш? — Денис підпалив сигарету і, затягнувшись, випустив дим.

— Ні.

Я якось пробувала палити, років 5 тому, з цікавості, але мені не сподобалося.

— Я не буду тобі заважати?

— Ні. Я звикла. Мій колишній багато палив, іноді навіть на кухні.

— Давно розійшлися?

— Вчора, — я не втрималася від смішку. Якось це безглуздо звучало.

— По-хорошому чи з бурхливими сварками та скандалами?

— По-хорошому. Сварок у нас вистачало у стосунках. Різні ми люди. Та й кохання особливого напевно не було. В обох.

— Виходить, ти зараз вільна?

Це що за натяки?

— А ти гадаєш, я за добу знайшла собі хлопця? — я не втрималася від уїдливого зауваження. — І взагалі, чому не сказав, що приїдеш?

— Не був певен, що тобі це цікаво. Адже ми рідко спілкувалися останнім часом.

— Ти особливо не писав. А я не люблю нав'язуватись. Ти надовго приїхав?

— Сподіваюся, що назавжди.

— Назавжди? — здивувалася я. — А чому? Невже в Німеччині гірше?

— Не гірше, але там для мене все чуже. Батькам там подобається, а я сумував за домом. І за бабусею. Ми її кілька разів відвідували, вона, напевно, розповідала, один раз возили до себе, але цього мало. Вона вже старенька. Я не хочу, щоб вона померла на самоті. Розумієш, Майє?

— Розумію. А що батьки?

— А що з батьками? Я вже дорослий. Я сам вирішую, де жити. За ними сестра приглядить, як підросте.

Сестра Дениса, Камілла, народилася вже там, у Німеччині, коли йому виповнилося 16. Пам'ятаю, як він довго дивувався рішенню своїх батьків народити дитину так пізно, хоча насправді не так вже й пізно то було: їм ледве за 40 перевалило. Ми тоді з ним ще багато переписувалися, але згодом спілкування вичерпало себе. Ми стали чужими людьми. І ось тепер сиділи на лавці біля будинку його бабусі та намагалися його відновити. Чи вартувало воно того? Ми стали іншими. Ми вже не ті підлітки, які познайомилися влітку на пляжі і разом ходили рибалити і блукати лісом.

Між нами повисла незручна тиша. Я не знала, про що ще спитати Дениса, він теж, схоже, не мав тем для розмов. Він не кваплячись палив, навіть не дивився на мене.

— Бабуся каже, що твоя почала все забувати. Та й я помітив, що в неї мова якась плутана, важко їй говорити, — допаливши Денис повернувся до мене. — Ви водили її до лікаря? Це може бути хвороба Альцгеймера.

— Я теж підозрюю цю хворобу. Я вчора розмовляла з дідом на цю тему. Я ж останні півроку з хлопцем жила, нечасто до бабусі заходила в гості, тож навіть не помітила проблем. А ти ж знаєш, які бабусі! Завжди приховують свої болячки, щоб нас не турбувати. Усе у них завжди добре.

— А дідусь що? Батьки?

— Ти думаєш, дід розуміється на таких хворобах, знає симптоми? Він інтернет не читає. Батьки теж не дуже розуміються на цьому. Ну, проблеми з пам'яттю у літньої людини — подумаєш. Для них це нормально. Поки зовсім погано не стане.

— Шкода, звичайно, що все так. Бабуся в тебе хороша. Сподіваюся, вона хоч кілька років ще поживе.

— Я теж сподіваюся.

— А твоя сестра? Вона заходить до бабусі?

— Так, іноді. Але вона теж у всіх цих хворобах ні чорта не тямить.

— Схоже, ти в сім'ї найрозумніша, — Денис мені усміхнувся.

— Скоріше, найбільш начитана. Повернемося в дім?