Розділ 10.1

Майя, 2015

Життя з Сашком з кожним днем ​​ставало все гіршим. Його цікавила лише музика і навіть моєї підтримки він не потребував. Сашко не хотів впускати мене у свій світ. Я не знала, що робити. Повертатися до батьків я не хотіла, але й жити з Олександром не могла. Я намагалася, кілька місяців намагалася налагодити наші стосунки, але все марно. Я намагалася жити у реальному світі, не пускаючи минуле у свої сни, але це не допомогло. Душею я була не з Олександром. Душею я була у своїх снах.

Сашко мене не проганяв, але й не тримав. Після чергової сварки, коли він пішов, грюкнувши дверима, мене так зірвало, що я у відчаї полоснула ножем ліву руку. Я чекала різкого болю, але замість нього на мене накотилися спогади.

Перед моїми очима стояла печера і той хлопець із мого сну. По моїй лівій руці, як і в житті, текла кров із рани, а в правій я стискала закривавлений ніж. В очах хлопця читався такий душевний біль, що він затьмарював весь мій фізичний.

«Не лізь туди» — в мої думки несподівано увірвалася друга душа, яка вже довго мовчала.

— Пусти! — закричала я у відчаї. Я хотіла побачити, що там сталося, зрозуміти, чому і там я поранила себе. Невже той хлопець не такий хороший, як я собі уявила? Невже він такий самий як Сашко? Я не хотіла в це вірити.

«Не пущу! — прокричала у відповідь друга душа. — Оброби рану, дурненька. І більше так не роби. Ти псуєш моє тіло».

— Вибач… — прошепотіла я.

Сили мене покинули, більше кричати не хотілося. Спогад зник і йому на зміну прийшов фізичний біль. Трясця, як же боляче! І навіщо тільки я порізала себе? Справді, дурепа. Сашко того не вартий.

Продезінфікувавши рану, яка, на щастя, виявилася неглибокою, я забинтувала руку і залізла в ліжко з чашкою чаю. Вперше за довгий час мені хотілося поговорити з моєю другою душею.

— Як думаєш, мені варто піти від Сашка?

«Варто. Він мені не подобається».

— І повернутись до батьків, слухаючи постійне мамине «а я ж тобі говорила!»?

«Так. Краще так, ніж жити з недоумком».

— Що ж, тоді завтра зберу свої речі й почнемо все спочатку. Так, сестричко?

«Яка я тобі сестричка?» — у голосі другої душі чувся сміх, але їй все одно сподобалося моє звернення. Зазвичай я взагалі ніяк до неї не зверталася, як і вона до мене — адже ім'я у нас одне на двох було.

— А хіба ні? Ми ділимо на двох одне тіло. Майже як сіамські близнюки, тільки з однією головою.

«Кумедне порівняння».

Випивши чаю, я залізла під ковдру і спробувала заснути. Годинник показував всього 9 вечора, але сьогоднішній день мене вимотав. Мені треба добре відпочити. Завтра буде черговий непростий день.

Цієї ночі той хлопець знову прийшов у мій сон. Несподівано, через три місяці затишшя він увірвався і своїми блакитними очима роз'ятрив мої рани. Я водночас хотіла і не хотіла його бачити.

Хотіла — тому що в моїх снах він огортав мене таким коханням, якого я ніколи не відчувала від справжніх хлопців.

Не хотіла — бо він заважав мені жити.

Як я могла будувати нормальні стосунки з хлопцями, якщо всі мої думки та почуття належали хлопцеві зі сну? А ще я не розуміла, чому він мені сниться. Так, я жадала кохання, але справжнього, не вигаданого, а він не відпускав мене. Щоразу він кликав мене, просив повернутися, називаючи іншим ім'ям. З минулого сну я запам'ятала його: Тірша. Я перерила весь інтернет у його пошуках, але нічого не знайшла, окрім Сірші. Може, я не так почула? Або ж у нашому світі такого імені не існує…

Прокинувшись рано вранці, я виявила сплячого Сашка поряд. Я дивилася на нього і розуміла, що нічого більше не відчуваю. Не було жодного кохання. Я все вигадала. Моє серце належало лише одній людині, чий образ зараз стояв перед моїми очима: хлопцю зі сну. І це розбивало мені серце.

Блукаю у спогадах, забула, хто я.
Із дзеркала хтось чужий виглядає,
Шепоче мені, що я — це вона,
А я в ній себе все ніяк не впізнаю.
Чужий світ навколо, чужі мені люди,
А голос шепоче — це рідне тобі.
Дивлюся на них та відчуваю лиш холод,
Не можу брехати самій я собі.
Лиш в снах клятий голос мене полишає
І я відчуваю, що там справжня я,
Коли старим лісом поволі блукаю,
А разом зі мною той хлопець зі сна.
В очах його бачу стільки любові,
Якої немає в реальнім житті.
От тільки в кінці я стікатиму кров'ю
На його руках і прокинусь в пітьмі.
Так хочеться з ним залишитись назавжди.
Заснути й блукати тим лісом весь час.
Але клятий голос тихесенько каже:
Він — сон, він несправжній, вертайся до нас.
Але я не вірю, реальний він надто,
Такі не бувають хлопці зі сна.
Я мрію колись його відшукати,
Бо тільки із ним я буду жива.