Розділ 8.6

Ангус привіз Таммію пізно ввечері. Ми з Джедом встигли за цей час прогулятися містом, повечеряти у ресторані та обговорити все на світі.

— Ну що? — я з надією подивилася на Ангуса. — Шамани погодились зустрітись зі мною?

— Так. Завтра вранці підеш із нами.

Я не очікувала, що все вийде так просто, але тим не менше все вийшло саме так.

— А в чому підступ? — я дуже сумнівалася у безкорисливості міських шаманів. — Вони щось вимагатимуть натомість?

— Не знаю, — Ангус похитав головою. — Мені вони нічого не казали. Я спитав – вони дозволили тебе привести. Все. Більше нічого не знаю. Завтра сама їх розпитаєш.

Поцілувавши в лоба дочку, Ангус залишив нас і пішов додому. Переконавшись, що Таммія не голодна, я відправилася спати. Незважаючи на всі наші розбіжності, я раділа можливості проводити час із Джедом, засипати в його обіймах, прокидатися разом. Тільки ось пробудження мене чекало аж ніяк не вранці. Посеред ночі нас розбудив крик Таммії. Підскочивши з ліжка, ми обоє побігли до неї. Таммія сиділа в ліжку, дивлячись у стіну невидющим поглядом, і голосно кричала. Мабуть, щось страшне наснилося. Знову. Я присіла поряд і потяглася до неї, щоб обійняти і заспокоїти, але мене вдарило електрикою так, що я відлетіла до стіни.

— З тобою все гаразд? — Джед допоміг мені підвестися. — Вона тебе магією вдарила?

Мені було дуже боляче, але Джед дивився на мене так перелякано, що я не хотіла його лякати ще більше.

— Так, магією. Неприємно, але я жива.

Я обережно присіла на край ліжка Таммії і гукнула її.

— Тамміє, не кричи. Все добре. Ти в безпеці.

Вона нарешті затихла і повернула до мене голову.

— Джулз? — Таммія дивилася на мене розгублено. — Я тебе вдарила?

— Так, але ти не винна. Це все твоя магія.

— Пробач мені, Джулз! — Таммія гірко розплакалася.

Я обійняла бідну дівчину і довго гладила її по голові, втішаючи. Бідолаха не винна, що народилася такою.

— Нічого страшного, Тамміє, — казала я їй. — Ти ж не хотіла нашкодити мені. Це твоя магія, а не ти. Тобі немає за що вибачатися. Єдиний, кому варто вибачатися — твій батько. У тому, що ти така — виключно його вина.

— Він хороший… — Таммія плакала далі. — Не злися на нього, Джулз. У глибині душі він добрий і м'який, я відчуваю, просто життя його зобов'язує бути жорсткішим.

Я не стала її переконувати. Якщо Таммії так подобається помилятися — нехай. Напевно, вона б не винесла усвідомлення, що вона зайва в житті свого батька і він, незважаючи на деяку прихильність, дбає про неї більше з почуття обов'язку, ніж із любові.

Я поклала Таммію спати і повернулася до спальні Джеда. Після атаки Таммії я відчувала біль у всьому тілі, несильний, але спати він мені заважав. Джед приготував мені якийсь чай, дуже гіркий і неприємний, але після того, як я його випила, біль потихеньку почав відступати. Джед притягнув мене до своїх обіймів, ніжно погладжував по спині, плечах, залишав легкі поцілунки на тілі, і я незабаром заснула, заколисана його теплом і коханням. Так хотілося б засипати з ним разом щоночі, кохати одне одного, але ми належали різним світам і могли лише зрідка урвати крихти щастя.

Вранці до нас знову заїхав Ангус і ми всі разом, включаючи Джеда, вирушили на зібрання шаманів. Окрім знайомого мені Сайласа Райдера на нас чекали ще п'ятеро: двоє чоловіків і три жінки. Вік у всіх був різний, найстарішою, схоже, була одна з жінок з індіанською зовнішністю — їй було не менше 80 років.

— Ось та дівчина, про яку я вчора говорив, — звернувся до шаманів Ангус. — Джулайя Радоскі, шаманка із Сентінеля. Джулайє, — він повернувся до мене і вказав на високого привабливого чоловіка років 60 з акуратно забраним у хвіст світлим волоссям. — Це Одін Лінч, наш головний шаман.

Мені також представили й решту шаманів. Другого чоловіка звали Томас Ештон, йому було близько 40 на вигляд. Стару звали Тімея Тован, вона була правою рукою Одіна Лінча. Ще одна жінка похилого віку — Катріона Кейн, а молода, років 30-35 — Аланна Рівен. Усього шаманів було семеро, що вважалося досить великою кількістю для міста. Мінімум мало бути п'ять шаманів. Окрім цих сімох, які заправляли тут усім практично нарівні з мером, були ще помічники шаманів, які в майбутньому могли зайняти їхні місця. Джед, на жаль, був одним із таких шаманів. Нью-Доун не міг обійтися без його сил.