Розділ 8.5

Ми знову сіли в машину і Ангус нас повіз вглиб міста. Я думала, що ми їдемо до нього додому, але на мене чекав сюрприз. Ми зупинилися біля невеликого одноповерхового будиночка з величезним садом. Влітку тут, мабуть, було дуже гарно, але взимку все виглядало сіро і похмуро. Постукавши у двері, Ангус відійшов убік і посміхнувся. За хвилину двері відчинилися, показавши мені здивованого Джеда.

— Джулайє? — він ступив на ґанок, притягуючи мене до своїх обіймів. — Як ти тут опинилася?

— Зі мною напросилася, — відповів Ангус, сміючись.

— Але мер МакКенна… — Джед усе ще не знав, що відбувається.

— Мер дозволив їй погостювати кілька днів, поки я з іншими шаманами подивлюсь Таммію. Потім відвезеш їх обох у Сентінель.

— Але Лінч мене справами завантажив…

— З Лінчем я домовлюсь. Може, увійдемо в дім? На вулиці холодно.

— Так, звичайно! — схаменувся Джед і пропустив нас усіх у будинок.

Джед одразу ж покликав нас на кухню і поставив чайник. Я з цікавістю розглядала все довкола. Кухня Джеда хоч і не була особливо новою, але виглядала набагато краще та сучасніше, ніж у мешканців Сентінеля. Я так звикла до старих, перекошених меблів із затертою поверхнею і облізлою фарбою, що тут мені все здавалася майже ідеальним, немов я потрапила у старий фільм, де життя було кращим за нинішнє.

— Я думала, ми до тебе додому поїдемо, тату, — Таммія виглядала сумною.

— Я не можу запросити тебе додому, Тамміє, — Ангус ніжно провів рукою по голові дочки, заспокоюючи її. — Моїй дружині це не сподобається. Ти поживеш разом із Джулайєю у Джедідайї. Я щодня до тебе приходитиму. Ми проведемо багато часу разом, не хвилюйся, доню.

Таммія не стала заперечувати, лише слабо усміхнулася у відповідь. Непотрібна дочка — ось ким вона почувалася. Як би тепло Ангус до неї не ставився, він все одно не міг впустити Таммію у своє життя повністю. Він не хотів псувати собі життя, а Таммія його, безперечно, зіпсувала б.

Допивши чай, Ангус підвівся з-за столу і кивнув дочці.

— Ходімо, Тамміє, нам треба зустрітись з іншими шаманами.

Таммія слухняно встала і відразу вчепилася в руку батька, ніби боячись, що він піде без неї.

— А я можу піти з вами? — запитала я. Мені дуже хотілося поспілкуватися із міськими шаманами.

— Сьогодні ні, — заперечив Ангус. — Я не можу просто так взяти і привести тебе до них, Джулайє. У мене можуть бути проблеми. Я спитаю в Одіна Лінча, якщо він дозволить, то завтра сходимо разом. Джеде, ти можеш сьогодні залишитися вдома. Ми всі зараз будемо зайняті Таммією, тож відпочивай.

Сперечатися не мало сенсу. Зачекаю до завтра. Зате у мене є чудова нагода провести час з Джедом і прогулятися вуличками Нью-Доуна.

— Я не можу повірити, що тобі вдалося потрапити в місто, Джулі, — з лиця Джеда все ще не сходило здивування.

— Вирішила зробити тобі сюрприз! — посміхнулася я.

— А якщо серйозно? Бреннан чогось не домовляє? — не вгавав Джед.

— Я не знаю, як Бреннану вдалося домовитися з мером, але він дозволив мені погостювати тут. Жодних умов мені не ставили.

— А Бреннана як ти вмовила взяти тебе з собою?

— Та легко! Я спитала, чи може він мене взяти і він, не довго думаючи, погодився. Він не хоче везти назад Таммію і вирішив перекласти це на тебе, а заразом і на мене, щоб я приглядала за нею. І взагалі, звідки стільки запитань? Може, спочатку покажеш мені свій будинок, спальню, наприклад, а потім уже поговоримо?

Джеда розсмішили мої вельми прозорі натяки, але свою спальню він мені все ж таки показав. Через годину ми вийшли прогулятися містом. Я з цікавістю розглядала Нью-Доун, дивуючись тому, наскільки він не схожий на звичайні міста: нехай не такий ідеальний, як у старих фільмах, але він не виглядав так, ніби вчора була війна. Гарні доглянуті будинки, чисті вулиці, більш розвинені технології. Нью-Доун виглядав сучасно, тоді як Сентінель, Спрінгвілл, Дейвіч та інші неурядові міста виглядали немов із минулого століття.

— Гарно тут, — тихо сказала я. — Але ця краса навіює смуток. І злість, що в нас не так.

— Я взагалі здивований, що ти захотіла сюди приїхати, — Джед взяв мене за руку і стиснув її міцніше, ніби боячись, що я лише плід його уяви і варто вітру подути сильніше, як чудове видіння розвіється і я зникну. — Ти ж терпіти не можеш урядові міста.

— Я ж не на місто подивитись приїхала. Мені потрібна інформація.

— Яка?

На вулиці було досить безлюдно, мабуть, більшість жителів були зараз на роботі, а ті, хто не працювали, не горіли бажанням гуляти в таку холодну погоду. Тому я не побоюючись розповіла все, що мені було потрібно, щоб дістатися Тірші, а ще поділилася своїми думками щодо того, якою могла б бути дитина у Ровена з Таммією.

— Ось що я тобі скажу, Джулі… — Джед озирнувся на всі боки і, переконавшись, що нас ніхто не підслуховує, продовжив. — Портали створювати непросто, крім того, офіційно вони заборонені. Ще кілька століть тому шаманами було прийнято рішення не втручатися в простір і час, оскільки необережними переміщеннями можна завдати серйозної шкоди. Але, зрозуміло що заборони відносяться лише до міських шаманів і ніхто не відстежує, що роблять шамани поза урядовими містами. Тобто ми, звичайно, приїжджаємо з перевіркою, але визначити, чи створював якийсь шаман портал, ми не можемо.

— Давай по суті, Джеде, — перебила я його. — Ти знаєш, як створювати портали?

— Я можу дістати тобі книжки. Можливо, не сьогодні і не завтра, але я знаю, що такі є у нашій бібліотеці. А щодо Ровена з Таммією… Знаєш, якщо ти бачила, що їхня дитина народиться з надзвичайними здібностями, то треба спробувати. Таммії небагато залишилося, як я зрозумів, а у Ровена хоча б з'явиться сенс життя.