Розділ 8.4

Ангус кілька хвилин мене розглядав, ухвалюючи рішення, а потім кивнув.

— Добре, я візьму тебе, але не гарантую, що тебе пропустять. Я, звичайно, постараюся домовитись, але є невеликий шанс, що тобі відмовлять. Якщо що, то поряд з Нью-Доуном село невеличке є, там можна буде пожити. Але я сподіваюся, що тобі не відмовлять. Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися, Джулайє?

— Півгодини вистачить.

Кинувши в сумку найнеобхідніші речі, я відкрила пакунок від Джеда, який передав мені Ангус. Там виявилися кілька книжок з магії, красиві свічки, сушені трави та коротенький лист — загалом звичайний набір. Свій лист для Джеда я поки не викидала, якщо мене не пропустять у місто, то передам його через Ангуса.

Дорога до Нью-Доуна зайняла 5 годин. Чим ближче ми під'їжджали до урядового міста, тим більше мене охоплювало хвилювання. Навіть якщо я не потраплю до самого міста, то зможу хоча б подивитись на нього зовні. Ніколи раніше я біля нього не була.

Нью-Доун зустрів нас непривітною бетонною стіною з колючим дротом по верху та башточками з охороною над воротами. Побачивши, хто приїхав, двоє з охоронців відчинили ворота, але, виявивши в машині Ангуса Бреннана нас із Таммією, вони запитали:

— Містере Бреннан, у вас є дозвіл на ввезення цих дівчат? Хто вони?

— Це Таммія Рід, моя дочка, — Ангус кивнув у бік Таммії і, діставши з кишені куртки аркуш паперу з якимось текстом, простяг його охоронцеві. — Мер МакКенна дозволив мені її привезти на кілька днів.

— Добре. А хто друга?

— Джулайя Радоскі, шаманка із Сентінеля. Вона приглядає за моєю дочкою. Я не планував її брати, але, гадаю, мер не буде проти.

— Ви повинні отримати від нього дозвіл, — заперечив охоронець, винувато опускаючи погляд у землю. — Ви ж знаєте, містере Бреннан, правила однакові для всіх.

— Знаю. Тоді я зараз йому подзвоню. Адже вас влаштує телефонне підтвердження від мера?

— Влаштує, — кивнув охоронець.

Ангус зателефонував мерові і довго з ним розмовляв, відійшовши вбік. Я з сумом дивилася на недоступну нам технологію. Сучасні вежі мобільного зв'язку мали обмежене покриття та охоплювали лише територію одного урядового міста. Зв'язок між іншими урядовими містами підтримували за допомогою закодованого інтернету, доступ до якого дуже складно було зламати, а якщо й знаходилися умільці, їх швидко відшукували і відправляли до в'язниці. Ми звикли жити без зв'язку, обмінюючись листами, як у часи, коли більш сучасних технологій не існувало. Справжній парадокс! Ми жили у вік високорозвинених технологій, але доступу до них не мали. Нас обмежили. Все, що ми могли — зберігати та переглядати інформацію на гаджетах, отриману в бібліотеці або передану одне одному через зовнішні накопичувачі.

— Мер МакКенна дозволив тобі відвідати Нью-Доун, Джулайє, — Ангус Бреннан перервав мої роздуми.

На моєму обличчі відразу розтяглася задоволена усмішка. Правду кажучи, я не очікувала, що мене впустять, але мер чомусь погодився. Цікаво, він просто виявив доброзичливість чи має якісь приховані мотиви?