Розділ 7.2

Найбільше я прагнула знайти хорошого хлопця. Я розуміла, що хлопець із снів мені недоступний, але я сподівалася, що одного разу зустріну схожого у реальному житті. Я потребувала кохання. У цьому ми з моєю другою душею відрізнялися. Вона чудово обходилася без стосунків. Здебільшого хлопці її бентежили. Так було в 13, так залишилося і 10 років по тому. Але я її ігнорувала. З роками ми стали рідше спілкуватися, лише іноді вона відпускала коментарі або я зверталася до неї за порадою. Вона показала мені майже всі свої спогади і я більше не потребувала постійного спілкування з нею. Вона стала мовчазним спостерігачем. Так мені здавалося.

Як би я не прагнула кохання, але стосунки у мене з хлопцями не складалися. Декілька побачень, у найкращому випадку кілька місяців спілкування і все закінчувалося. Я не відчувала кохання, а вони бачили мою байдужість і не хотіли її терпіти. Вони просто йшли з мого життя.

Так було доти, доки одного разу я не зустріла Олександра. Він написав мені на сайті знайомств, де я останні кілька років постійно сиділа і у нас почалося приємне спілкування. Ми зустрілися, взнали одне одного краще, між нами спалахнула якась подоба почуттів. Тоді мені здавалося, що Сашко справді чудовий. Мене не бентежило навіть те, що він був старший за мене на 8 років. Я не відчувала цієї різниці. Сашко був музикантом і грав на гітарі у місцевому рок-гурті, чим мене і підкорив. Я любила музику, мені так хотілося співати самій, але природа обділила мене музичним слухом та голосом. Зате життя подарувало мені музиканта. Їхня група не була відома, її знали лише у вузьких колах любителів, але вони іноді грали в парках на міських святах і барах, що змушувало моє серце прискорено битися, відчуваючи гордість за те, що у мене такий талановитий хлопець.

Нехай невідомий, але ж музикант! Мені подобалося у Сашкові саме його музика. А ще він непогано готував. Коли я переїхала до нього жити, ми часто готували разом, що здавалося мені правильним, ніби так мало бути завжди.

Ось тільки моїм батькам Олександр не подобався. Він не був особливо привабливим зовні, не був багатий, та й загалом не відрізнявся великою кількістю достоїнств, чого я спочатку не помічала, що і спричинило батьківську неприязнь до нього. Але мені було начхати на їхню думку. Я вперше захопилася хлопцем настільки серйозно. Нехай він і не був схожий на мого хлопця зі сну, але він був кращий за інших.

Мій бунт вилився також у зміну кольору волосся. Років із 16 я почала шукати себе в різних образах, то освітлюючи пасма, то фарбуючи волосся в чорний, а зараз я вирішила, що хочу бути рудою. Мені подобався чорний колір волосся, він здавався мені таким рідним, але моя друга душа найсильніше протестувала проти нього, що явно говорило про те: я була брюнеткою в минулому житті. Проте я перефарбувалася. Мені подобався рудий, моя друга душа теж почувала себе комфортно з ним і я врешті-решт зупинилася на цьому кольорі. Нехай після чорного він виглядав надто радикальним, шокуючи рідних та друзів, але мені подобалося бути бунтаркою.

Після кількох місяців спільного проживання із Сашком, рожеві окуляри почали спадати. Перший наш конфлікт стався навесні. Ми збиралися піти на День народження моєї подруги разом, все обговорено було заздалегідь, Сашко погодився, хоч і не любив проводити час з моїми подругами та їхніми хлопцями. Але ж ми не просто зустрічаємося, ми разом живемо і мені здавалося дивним ходити на свята одною, тоді як інші подруги завжди приходять зі своїми коханими.

Подарунок я купила сама за власні кошти. Сашко витрачався виключно на квартиру, їжу, необхідні для життя речі та свої музичні штуки. Мені він рідко щось купував просто так, навіть на свята не завжди дарував квіти. Я розуміла, що в нас немає зайвих грошей, намагалася заробити якомога більше сама, виправдовувала його як могла, але мама вперто мені твердила, що Олександр — звичайнісінький скупердяй. Вона то пропонувала мені кинути його зовсім, стверджуючи, що у нас немає з ним майбутнього, то просила хоча б повернутися додому і зустрічатися так, якщо не хочу його кидати. Давати гроші на проживання дорослому чоловікові вона відмовлялася.

— Не може заробити достатньо, нема чого кликати дівчину до себе жити, — не втомлювалася повторювати мама, чим тільки викликала в мені злість і образу.

Бабусі Марусі теж не особливо подобався Олександр, але вона ніколи не засуджувала наших стосунків, говорячи, що я маю думати своєю головою. Вона вважала, що я маю право сама приймати рішення і якщо хочу жити з такою людиною, як Олександр, то ніхто не має права мені забороняти.

— Ти доросла і сама відповідаєш за своє життя, — говорила вона усміхаючись.

Я дякувала бабусі за підтримку, радіючи, що хоча б вона мене розуміє і не засуджує. З роками вона стала мені ще ближче, а батьки як залишалися далекими в момент моєї втрати пам'яті, так і продовжили ними бути. Я не зуміла з ними достатньо зблизитись. Втім, моя друга душа говорила, що і вона завжди була ближчою з бабусею, аніж з батьками, тож я не переживала, що підводжу її.

За день до свята я поцікавилася у Сашка, що він збирається вдягати, щоб за потреби попрасувати його речі. Сашко подивився на мене як на привид і несподівано видав:

— Який ще День народження? Він що завтра?

— Так. Хіба ти забув?

— Це ж твоя подруга, а не моя. Я не пам'ятаю непотрібні мені дати.

Непотрібні! Я невдоволено пирхнула. Іноді Сашко поводився так, ніби я в його житті тимчасове явище, що дивно для людей, котрі живуть разом як сім'я.

— То що? — повторила я своє запитання. — Що вдягатимеш?

— Я не піду. У мене завтра ввечері виступ у барі.

Сашко дивився спокійно, а на мене ніби вилили відро крижаної води. Як не піде? Ми ж домовились!