Розділ 7

Майя, 2014

Незважаючи на взаємну симпатію, стосунки з Денисом не склалися. І не тому, що ми не хотіли — нам завадили обставини. Він приїжджав до бабусі тієї осені, а потім і на зимові канікули, а ось літо принесло розлуку. У батька Дениса випала можливість отримати роботу за кордоном і він нею скористався, забравши із собою сім'ю. Залишилася лише бабуся, яка навідріз відмовилася залишати рідну землю. Я пообіцяла Денису доглядати її, ми залишилися з ним друзями, але кохання не вийшло. Не знаю, як Денис, а я не дуже засмутилася. Все ж, яким би хорошим хлопцем він не був, Денис не міг затьмарити хлопця з моїх снів.

Роки йшли, я дорослішала, згадувала не своє минуле, але мої сни залишилися незмінними: хлопець із блакитними очима, що кликав мене до себе і мій убивця — моторошний тип зі шрамом на щоці. Найчастіше я, звичайно, бачила хлопця, а не вбивцю.

Моє життя не було легким. Нехай явних проблем у ньому не було — дбайливі батьки, любляча бабуся, підтримка, достаток, але в моїй душі вирував шторм. Я мріяла згадати себе справжню, хоч і розуміла, що ці спогади мені лише зашкодять. Не знаючи свого минулого, я не бачила й майбутнього. Жила за інерцією, довірялася поривам. Я навіть не знала, куди мені вступати після школи. Мене тягнули в різні боки мої захоплення, в останній момент я все ж таки здалася мистецтву: любов до малювання переважила все інше і я вибрала дизайн.

Роботи за фахом я не знайшла. За час навчання я встигла розчаруватись у ній, але саме малювання мене продовжувало приваблювати. Я почала підробляти, малюючи картини. Заробіток був невеликий, але я поки що жила з батьками і мені його вистачало. У 22 роки можна собі дозволити трохи розслабитись. До того ж, цей вік мене страшенно лякав.

Я не розуміла причин своїх страхів, але відколи я відзначила 22-річчя, я прямо-таки тряслася щодня. Тривога захопила мене у свій полон, стиснула міцно лещатами, не бажаючи відпускати ні на секунду. Я вже кілька разів зверталася до мого психотерапевта за останні роки, але саме 2014 рік ознаменувався регулярним спілкуванням з Юлією Олександрівною. Але навіть вона не розуміла причини моєї тривожності. Просто допомагала мені психотерапією та виписувала антидепресанти, щоб хоч трохи полегшити мій психологічний стан.

Я боялася вмерти. Якщо раніше страх смерті захоплював мене лише 1 вересня, то цього року він переслідував мене постійно. Я думала, що так тепер буде завжди, але тільки-но прийшло 1 грудня і мені виповнилося 23, як страх відступив. Він ніби розтанув, зник без сліду. Здавалося, що я перейшла якийсь рубіж і мій страх зник.

Я хотіла знайти причини, але навіть Юлія Олександрівна сказала мені залишити цю ідею. Вона рекомендувала не зациклюватись і насолоджуватися життям, поки новий страх мене не захопив у полон. І я послухалася її поради.

Найбільше я прагнула знайти хорошого хлопця. Я розуміла, що хлопець із снів мені недоступний, але я сподівалася, що одного разу зустріну схожого у реальному житті. Я потребувала кохання. У цьому ми з моєю другою душею відрізнялися. Вона чудово обходилася без стосунків. Здебільшого хлопці її бентежили. Так було в 13, так залишилося і 10 років по тому. Але я її ігнорувала. З роками ми стали рідше спілкуватися, лише іноді вона відпускала коментарі або я зверталася до неї за порадою. Вона показала мені майже всі свої спогади і я більше не потребувала постійного спілкування з нею. Вона стала мовчазним спостерігачем. Так мені здавалося.

Як би я не прагнула кохання, але стосунки у мене з хлопцями не складалися. Декілька побачень, у найкращому випадку кілька місяців спілкування і все закінчувалося. Я не відчувала кохання, а вони бачили мою байдужість і не хотіли її терпіти. Вони просто йшли з мого життя.

Так було доти, доки одного разу я не зустріла Олександра. Він написав мені на сайті знайомств, де я останні кілька років постійно сиділа і у нас почалося приємне спілкування. Ми зустрілися, взнали одне одного краще, між нами спалахнула якась подоба почуттів. Тоді мені здавалося, що Сашко справді чудовий. Мене не бентежило навіть те, що він був старший за мене на 8 років. Я не відчувала цієї різниці. Сашко був музикантом і грав на гітарі у місцевому рок-гурті, чим мене і підкорив. Я любила музику, мені так хотілося співати самій, але природа обділила мене музичним слухом та голосом. Зате життя подарувало мені музиканта. Їхня група не була відома, її знали лише у вузьких колах любителів, але вони іноді грали в парках на міських святах і барах, що змушувало моє серце прискорено битися, відчуваючи гордість за те, що у мене такий талановитий хлопець.

Нехай невідомий, але ж музикант! Мені подобалося у Сашкові саме його музика. А ще він непогано готував. Коли я переїхала до нього жити, ми часто готували разом, що здавалося мені правильним, ніби так мало бути завжди.

Ось тільки моїм батькам Олександр не подобався. Він не був особливо привабливим зовні, не був багатий, та й загалом не відрізнявся великою кількістю достоїнств, чого я спочатку не помічала, що і спричинило батьківську неприязнь до нього. Але мені було начхати на їхню думку. Я вперше захопилася хлопцем настільки серйозно. Нехай він і не був схожий на мого хлопця зі сну, але він був кращий за інших.

Мій бунт вилився також у зміну кольору волосся. Років із 16 я почала шукати себе в різних образах, то освітлюючи пасма, то фарбуючи волосся в чорний, а зараз я вирішила, що хочу бути рудою. Мені подобався чорний колір волосся, він здавався мені таким рідним, але моя друга душа найсильніше протестувала проти нього, що явно говорило про те: я була брюнеткою в минулому житті. Проте я перефарбувалася. Мені подобався рудий, моя друга душа теж почувала себе комфортно з ним і я врешті-решт зупинилася на цьому кольорі. Нехай після чорного він виглядав надто радикальним, шокуючи рідних та друзів, але мені подобалося бути бунтаркою.

Після кількох місяців спільного проживання із Сашком, рожеві окуляри почали спадати. Перший наш конфлікт стався навесні. Ми збиралися піти на День народження моєї подруги разом, все обговорено було заздалегідь, Сашко погодився, хоч і не любив проводити час з моїми подругами та їхніми хлопцями. Але ж ми не просто зустрічаємося, ми разом живемо і мені здавалося дивним ходити на свята одною, тоді як інші подруги завжди приходять зі своїми коханими.