Розділ 7.1

Майя, 2014

Незважаючи на взаємну симпатію, стосунки з Денисом не склалися. І не тому, що ми не хотіли — нам завадили обставини. Він приїжджав до бабусі тієї осені, а потім і на зимові канікули, а ось літо принесло розлуку. У батька Дениса випала можливість отримати роботу за кордоном і він нею скористався, забравши із собою сім'ю. Залишилася лише бабуся, яка навідріз відмовилася залишати рідну землю. Я пообіцяла Денису доглядати її, ми залишилися з ним друзями, але кохання не вийшло. Не знаю, як Денис, а я не дуже засмутилася. Все ж, яким би хорошим хлопцем він не був, Денис не міг затьмарити хлопця з моїх снів.

Роки йшли, я дорослішала, згадувала не своє минуле, але мої сни залишилися незмінними: хлопець із блакитними очима, що кликав мене до себе і мій убивця — моторошний тип зі шрамом на щоці. Найчастіше я, звичайно, бачила хлопця, а не вбивцю.

Моє життя не було легким. Нехай явних проблем у ньому не було — дбайливі батьки, любляча бабуся, підтримка, достаток, але в моїй душі вирував шторм. Я мріяла згадати себе справжню, хоч і розуміла, що ці спогади мені лише зашкодять. Не знаючи свого минулого, я не бачила й майбутнього. Жила за інерцією, довірялася поривам. Я навіть не знала, куди мені вступати після школи. Мене тягнули в різні боки мої захоплення, в останній момент я все ж таки здалася мистецтву: любов до малювання переважила все інше і я вибрала дизайн.

Роботи за фахом я не знайшла. За час навчання я встигла розчаруватись у ній, але саме малювання мене продовжувало приваблювати. Я почала підробляти, малюючи картини. Заробіток був невеликий, але я поки що жила з батьками і мені його вистачало. У 22 роки можна собі дозволити трохи розслабитись. До того ж, цей вік мене страшенно лякав.

Я не розуміла причин своїх страхів, але відколи я відзначила 22-річчя, я прямо-таки тряслася щодня. Тривога захопила мене у свій полон, стиснула міцно лещатами, не бажаючи відпускати ні на секунду. Я вже кілька разів зверталася до мого психотерапевта за останні роки, але саме 2014 рік ознаменувався регулярним спілкуванням з Юлією Олександрівною. Але навіть вона не розуміла причини моєї тривожності. Просто допомагала мені психотерапією та виписувала антидепресанти, щоб хоч трохи полегшити мій психологічний стан.

Я боялася вмерти. Якщо раніше страх смерті захоплював мене лише 1 вересня, то цього року він переслідував мене постійно. Я думала, що так тепер буде завжди, але тільки-но прийшло 1 грудня і мені виповнилося 23, як страх відступив. Він ніби розтанув, зник без сліду. Здавалося, що я перейшла якийсь рубіж і мій страх зник.

Я хотіла знайти причини, але навіть Юлія Олександрівна сказала мені залишити цю ідею. Вона рекомендувала не зациклюватись і насолоджуватися життям, поки новий страх мене не захопив у полон. І я послухалася її поради.

_______________

Сьогодні розділ вийшов невеличким, бо не встигаю перед відключенням світла. Завтра на вас буде чекати більший. :)