Розділ 6.4

Перш ніж йти спати, я прийняв ванну. Хотілося змити з себе весь бруд в'язниці. Не встиг я повернутися до кімнати, як у мої двері тихенько постукали. І я дуже сумнівався, що то була Джулз.

— Так? — відповів я.

Двері злегка прочинилися і Таммія обережно зазирнула всередину.

— Можна увійти?

— Звичайно. Ти щось хотіла? Не можеш заснути?

— Не можу.

Таммія окинула мене уважним поглядом з ніг до голови. На мені були одні піжамні штани без футболки, в будинку Джулз завжди був мій чистий одяг, і під поглядом цієї дівчинки я відчув себе ніяково. Раніше тільки Тірша обдаровувала мене такими поглядами. Можливо, були й інші, особливо у барі, коли ми співали і танцювали для публіки за гроші, але вперше в інтимній обстановці на мене так дивилася інша дівчина. І щиро кажучи, я не розумів, чому Таммія так на мене дивиться. До неї ж чіплялися десятки чоловіків, їй має бути гидко все це, але ні, вона дивилася на мене тим самим поглядом. Я зробив крок назад, боячись того, що могло статися.

— Я б хотіла віддячити тобі за допомогу, Ровене… — голос Таммії звучав несміливо, невпевнено, але погляд її був рішучий, вона дивилася мені прямо в очі, наче гіпнотизуючи. Досить дивне відчуття, я навіть сказав би неприємне.

— Дякуй і будемо спати. Я валюся з ніг від втоми, — я вдав, що не розумію прихованого підтексту у погляді Таммії, сподіваючись, що просто помилився. Не може ж дівчина, яку постійно домагалися мужики, користувалися нею, хотіти мене?

Таммія підійшла до мене практично впритул, легкий рум'янець спалахнув на її щоках, але вона так само впевнено зазирнула мені в очі. Я хотів відвести погляд і не міг. Дивився на її лялькове личко зверху вниз, Таммія була невисокою, набагато нижчою за Тіршу і навіть нижче за Джулз, мені незвично було перебувати поруч з такою, і я боявся того, що зараз може статися. От би зайшла Джулз і прогнала Таммію спати! Але Джулз сама давно вже спала, а в мене не вистачало сил відштовхнути бідну дівчинку. У її ясних блакитних очах розлився такий смуток, біль, приреченість, що я тонув у них, як в озері. В її очах відбивалося те саме, що й у моїх. І я не міг це ігнорувати.

— Ти не схожий на інших чоловіків, Ровене. Ти бачиш у мені людину, а не іграшку для розваг, як усі інші. Я дуже ціную це, як і твою допомогу. Тільки я ходяча катастрофа, я завжди приношу людям одні проблеми і від мене практично немає користі. Нічого я не вмію, ні на що я не здатна… — Таммія зітхнула і на мить опустила очі додолу, а потім знову почала свердлити мене своїм гіпнотичним поглядом, тож я не міг і не хотів нічого, окрім як стояти і слухати її. — Джейсон завжди казав, що єдина можливість привернути до себе увагу чоловіка — зробити йому приємно. На більше я не здатна.

Руки Таммії потяглися до моїх штанів. Не залишалося жодних сумнівів: віддячити мені вона хоче відомим способом. Тільки ось вона забула спитати мене: а чи хочу я, щоб мені так дякували? Таммія вирішила все сама, вона діяла за звичним для себе сценарієм, а я стояв і не знав, що робити. Мене розривали на частини суперечливі бажання. З одного боку хотілося відштовхнути Таммію, сказати, що в моєму ліжку їй не місце і продовжувати зігріватись спогадами про Тіршу, а з іншого боку мені несподівано для себе хотілося здатися і дозволити їй зробити те, що вона хотіла. Навіть якщо бажання Таммії не було щирим, а лише перекрученим уявленням про взаємини між чоловіком і жінкою, які їй нав'язав її вітчим.

У глибині душі мені не хотілося приймати цю її «подяку», я краще посадив би її на диван і поговорив з нею, пояснив їй, де вона неправа і як їй варто було б до себе ставитися. Але… Таммія ніби зачарувала мене. На краю свідомості промайнув спогад про одну з її магічних здібностей — навіювання думок. Невже мені так «пощастило» і вона застосувала її до мене?

— Ти не зобов'язана цього робити, Тамміє, — видавив я з себе ніби через силу. — Я не потребую такої «подяки». Не хочу, щоб ти переступала через себе.

— Але я хочу… — продовжуючи дивитися мені просто в очі, Таммія опустилася навколішки. — Хочу тебе порадувати. Хочу, щоб тобі було добре, Ровене. Ти хороший хлопець, не такий як інші. Я вперше не переступаю через себе.

— Я не відповідаю на твої почуття, Тамміє, — я торкнувся її голови, не знаючи чого хочу більше: підняти її або притиснути до себе. Я все ще розривався між двома бажаннями. — Ніколи не зможу відповісти. Моє серце належить лише одній. Не має значення, що її більше немає. Іншим у моєму серці місця не знайдеться.

— Я розумію. Мені не потрібне твоє серце, Ровене. Лише тіло. Тобі треба зняти напругу.

Її руки ніжно ковзнули моїм тілом, а потім до них приєдналися і губи. Було дивно відчувати дотики іншої дівчини, збуджуватись від них, але моє тіло не могло не реагувати на ласки Таммії. На відміну від мозку, який думав лише про Тіршу, тіло виявилося зрадником. І нехай! Можливо, мені справді потрібно зняти напругу, знайти якийсь спосіб примиритися із суворою реальністю. Адже я не зраджую Тірші. Мертвим неможливо зрадити. І якби в мене був якийсь спосіб зв'язатися з її духом, Тірша не стала б мене засуджувати. Вона б сказала мені жити далі, не відмовляти собі в насолодах і не плекати в собі біль і страждання. Тірша хотіла б, щоб я був щасливим. І нехай без неї я щасливим не буду, але я хоча б не маю відмовлятися від приємного і хорошого в моєму житті.

Прийнявши потребу мого тіла в розслабленні, я перестав себе звинувачувати і, піднявши Таммію з підлоги, потяг у ліжко. Можливо, мені з нею сподобається і я хоча б ненадовго зможу забутися, втекти від свого болю.