Розділ 6.2

Я розплющив очі і побачив, як двоє хлопців, явно не активісти, а звичайні злочинці, дражнилися з дівчини. Вони відібрали в неї якусь дрібничку і перекидали один одному, сміялися над спробами дівчини забрати свою річ. Зазвичай я не втручаюся в подібні несерйозні сварки, нічим поганим вони не закінчуються, але дівчина дуже кричала, плакала, просила повернути. З тяжким зітханням я встав і підійшов до хлопців.

— Ляжеш із нами, отримаєш назад свою дрібничку, — я почув від одного з хлопців, коли підійшов ближче. У слабкому світлі однієї тьмяної лампочки складно було щось розгледіти, але дівчина безперечно була досить гарною, до таких завжди чіплялися у в'язницях. І, на жаль, не лише карателі, а й співкамерники. Активісти, звичайно, рідше, але іноді їх теж чорт плутав. Не всі активісти хороші у всьому люди.

— Ви не розумієте, там локон моєї дочки!! Вона померла! Віддайте!! — дівчина впала на коліна і почала молотити кулаками по підлозі, її світле волосся розсипалося по плечах, огорнувши немов хмарою.

В цей момент мене переклинило. Я згадав про кіску Тірші, що лежала у мене в мішечку на грудях, і знову гостро відчув біль від її втрати. Я не пам'ятав, як схопив одного з них за горло, отямився тільки коли мене від нього відтягли. Я чув крики «виродок», «придурок» і більш нецензурні лайки у свій бік, але ніхто до мене не поліз і карателів не покликали. Багато хто мене знав — хтось боявся, але більшість поважали. Прийшовши до тями, я відчув у руці холод металу — там лежав невеликий медальйон. Знайшовши очима ту дівчину, я підійшов до неї і простяг медальйон.

— Тримай.

— Дякую… дуже… — вона все ще тремтіла від істерики і обличчя її було мокре від сліз. Але й у такому вигляді вона була прекрасна. Не місце таким у в'язниці, ох, не місце. Їх ламають тут як сірники. Що ж ця тендітна, слабка дівчинка накоїла, що опинилася в такому невідповідному для себе місці?

— Просто в мене теж зберігається волосся померлої людини, — я показав їй мішечок на моїх грудях. — Моєї дівчини, Тірші. Її вбив найманець рік тому.

— Стіні було трохи більше двох років, коли вона померла. Це сталося 3 місяці тому, — дівчина схлипнула. — Вона була дуже хворобливою дівчинкою. Я так люблю дітей, так хочу дитину, але мені з ними не щастить. У мене було два викидні, один хлопчик народився мертвим і ось дочка тепер теж померла.

Дівчина увіткнулася обличчям в коліна і розплакалася. Вона вся тремтіла від ридань і мені хотілося її втішити. Було в ній щось таке, що пробуджувало жаль і співчуття, ніби вона була моєю молодшою ​​сестрою. А ще щось невиразно знайоме було в її рисах, ніби я раніше бачив цю дівчину, але мені не вистачало світла, щоб краще її роздивитись.

— У тебе ще обов'язково будуть діти. Не плач! — я легенько торкнувся її плеча і вона здригнулася. — Я, до речі, Ровен. А тебе як звуть?

— Таммія, — дівчина витерла сльози і припинила тремтіти. Таммія?.. Донька Бреннана? Знову вона? Щось я дуже часто став із нею стикатися. — Мені страшно. Наді мною постійно тут знущаються. У мене й викидні через це були.

— А за що ти тут опинилась?

— Я з цими дурними шаманськими здібностями, які ненавидять карателі. Я не вмію їх контролювати і вони проявляються в самий невідповідний момент. Думаю, мене не вбили лише тому, що я їм подобаюся. Карателі постійно мене ґвалтують. Навіть свої теж. Я так більше не можу. Я втомилася бути лялькою у їхніх руках…

Таммія знову почала тремтіти. Я взяв її за руку, намагаючись запобігти черговій істериці, і подивився їй у вічі.

— Я витягну тебе звідси, Тамміє. І допоможу з магією, — я понизив голос до шепоту. — У мене подруга — шаманка. Вона тебе навчить користуватися своїми здібностями і ти будеш у безпеці.

— Просто так? — Таммія округлила очі. — Ти допоможеш мені просто так?

— Так, — я знову понизив голос. — Я ж активіст, а не якийсь там злочинець.

— Дякую, — очі Таммії знову сповнилися сльозами, але вже, здається, від радості.

— А ще ти мені допомогла торік. Ти мене не пам'ятаєш?

— Ні, — Таммія витерла сльози і вдивилась у моє обличчя.

— Рік тому я шукав Баррі Акселя. Ти мені дещо про нього розповіла. Невже не запам'ятала мене?

— Ох, точно! — Таммія видавила з себе подобу усмішки. — Пробач, Ровене, я стільки чоловіків бачу щодня, що погано запам'ятовую обличчя, а тебе я бачила всього лише раз. Адже ти вбив його, так? — голос Таммії знизився до ледь вловимого шепоту. — Він зник незабаром після того. Так ніхто і не знайшов його.

— Так. Він більше нікого не скривдить.

— Як добре! — Таммія усміхнулася вже впевненіше. — Він був дуже поганою людиною. Жахливою.

— Я знаю.

— А як ми звідси втечемо, Ровене? — в очах Таммії замість сліз тепер сяяла надія. Вона дивилася на мене з таким благанням, що я б точно не зміг залишити тут бідолаху. Витягну її будь-якою ціною, а потім нехай Джулз з нею розбирається.

— Завтра вночі я все поясню. Лягай спати. Лягай поряд зі мною, — я вказав їй на місце під стіною. — Я не стану чіплятися до тебе, не переживай, Тамміє. Мені це не цікаво.

— Дякую, — кивнула Таммія.

Вона залізла під стінку і, згорнувшись як кішка, незабаром заснула. Я ж довго не міг заснути, думаючи про її непросте життя. Чому Ангус Бреннан покинув свою дочку? Адже він раніше до неї приїжджав. Нехай він не може забрати її до себе в Нью-Доун, але він міг би хоч якось влаштувати її життя тут. Але він залишив її зовсім одну. Схоже, і матері на неї теж давно начхати. Навіть мені її жаль, а власні батьки зовсім не жаліють бідну дівчину.