Розділ 6.1

Ровен, 2330

Мені всі казали, що через деякий час стане легше, я й сам пам'ятав, що поступово звик жити без матері, батька, дядька, бабусі з дідусем і мого вірного пса Кіта. Тільки от із Тіршею це не працювало: час абсолютно не лікував.

Минув рік після її смерті, а душа все ще рвалася на частини. Перший Новий рік без неї, мій День народження, її — дивно було усвідомлювати, що вона більше ніколи його не відсвяткує, що моя дівчинка назавжди залишилася 22-річною. Але ми вирішили, що продовжуватимемо збиратися цього дня нашою компанією, не щоб відсвяткувати, а щоб згадати. Тільки згадувати було боляче. Дивитись на фотографії Тірші, відеозаписи з нею та розуміти, що її вже не повернеш.

Найгірше було тільки в річницю смерті Тірші. Початок осені — кінець життя. Вона померла разом із природою. Тільки та в'яла перед зимою поступово, а Тірша покинула мене за лічені хвилини. Того дня в лісі я створив певну подобу меморіалу на місці її загибелі: вирізав на камені її ім'я та роки життя і посадив поруч хризантеми, які вона так любила. Мені не вистачало місця, куди б я міг прийти до неї, відчути хоч якусь примарну присутність, адже прах Тірші був розвіяний над лісом. Вона хотіла бути всюди після смерті, а не лежати в землі. Я розумів її бажання, поділяв його, але мені хотілося мати можливість десь її оплакувати. Звичайно, я міг би це робити в будь-якому місці, але мені потрібні були ритуали, вони заспокоювали.

Слідом за річницею смерті Тірші настала ще одна важка дата: день нашого знайомства, 17 вересня. Раніше ми з Тіршею часто бували на тому звалищі, де відбулася наша доленосна зустріч, але якось не надавали цим поїздкам значення. Адже ми туди у справі їздили, шукати щось цінне. Іноді згадували з усмішкою, як познайомилися тоді, але не більше. І ніколи не їздили туди у день нашого знайомства. Цього року я вирішив з'їздити туди, випити там на самоті, прокручуючи в голові кожну деталь нашої першої зустрічі. Я пам'ятав її так, наче вона була вчора. Я ніколи її не забуду.

Я взагалі став частіше бувати в місцях, які були для нас із Тіршею знаковими: те звалище, наші місця в лісі та біля річки і, звичайно ж, наше таємне сховище у печері. Там я бував найчастіше. Багато чого важливого в тій печері сталося: перше освідчення в коханні, перший поцілунок, той обряд, який об'єднав наші душі, шрами, зрізана кіска, розмови, плани. Щастя і біль змішалися в забутій усіма, крім нас, печері. Щастя і біль — те, що йшло з нами пліч-о-пліч все життя. Ми ніколи не були повністю щасливі, біль завжди отруював нам наше щастя.

За цей рік я став менше пити, ніж минулої осені, але все-таки пив набагато більше, ніж до смерті Тірші. Помста трохи заспокоїла мене, але не втішила повністю. Джулз весь час казала, що мені потрібна мета, сенс життя, щоб не збожеволіти і я з головою поринув у активізм. Покохати знову я вже не зможу, то хоча б буду корисним для суспільства.

Я постійно щось вигадував, у моїй голові вирували ідеї і я поспішав їх втілювати. Я не боявся йти напролом і часто отримував за свою безстрашність. В'язниця поруч із Дейвічем стала моїм другим домом. Звичайно, я недовго там просиджував, навіть без допомоги друзів я легко звідти вибирався, але мене постійно ловили. Я забув про обережність, трясця, та я не хотів бути обережним. Я жадав небезпеки, насолоджувався ризиком, сподіваючись, що одного разу куля карателя мене наздожене і припинить мої страждання. Я був би радий померти героєм, який боровся за щастя та благополуччя людей, і загинув на полі битви від рук ворога. Нехай краще мене таким запам'ятають, ніж зігнутим, старезним дідуганом, що доживає свій вік самітником у старому будинку.

10 жовтня я вкотре потрапив до в'язниці. Я не очікував нічого особливого, планував найближчими днями з неї вибратися і навіть не підозрював, що це ув’язнення змінить моє життя. Мене помістили у велику загальну камеру, куди завжди кидали за дрібні порушення та тримали не більше кількох тижнів. Тут знаходилися всі разом: чоловіки та жінки, з деякими жінками бували навіть і діти. Незважаючи на те, що тримали в загальній камері недовго, в ній було гірше, ніж в окремій камері на 4-8 осіб. У загальній камері часто зустрічалися відбірні покидьки, які заважали приємно проводити період ув'язнення. Мене, звичайно, чіпати боялися — багато хто знав, хто я, а ті, хто не знали, швидко знайомилися з моїми кулаками. Але мені гидко було дивитися, як ображають жінок, домагаються до них, та й коли натовпом знущаються з слабкого чоловіка теж. Я втручався тільки тоді, коли бачив, що можу допомогти. Проти натовпу я не йшов. Яким би ризиковим я не був, помирати від рук покидьків у в'язниці до моїх планів не входило.

Повечерявши огидною вівсянкою, яку тут давали майже весь день, я влаштувався зручніше в кутку і збирався поспати. Втечу я планував не раніше наступної ночі. Я вже майже заснув, коли в мою голову проник повний болю і відчаю жіночий крик:

— Віддайте!