Розділ 5.1

Майя, 2005

Моя друга душа, як я її тепер постійно називала, поступово показувала мені свої спогади, чим дуже тішила моїх рідних та лікарів. Я потихеньку одужувала, наближався день моєї виписки. Крім основного лікування, я також регулярно спілкувалася з психіатром.

Зустрівшись вкотре з Юлією Олександрівною, я розповіла їй про свій прогрес із спогадами.

— Чудово, — зраділа за мене і вона. — Нехай ти згадала далеко не все, але процес запустився і, гадаю, скоро до тебе повернуться всі твої спогади. Ти знову станеш колишньою.

Я знала, що колишньою я вже не стану, але Юлії Олександрівні цього краще не говорити. Якою б розумною та доброзичливою вона не була, мій унікальний випадок поза її компетенцією.

— Ти все ще чуєш той голос, Майє? — спитала психіатриня.

— Ні, — збрехала я їй. Що б не являла собою моя друга душа, вона однозначно не була мені небезпечна, так що слід зробити вигляд, що її не існує, інакше затягають по лікарях, намагаючись розібратися з незвичайним феноменом. — Більше зі мною ніхто не говорить. Тиша! — я усміхнулася, сподіваючись, що це переконає психіатриню. — Тільки мої власні думки.

— От і добре, — Юлія Олександрівна теж усміхнулася мені. Вона була милою жінкою, мені не хотілося їй брехати, але так потрібно для мого блага. — Отже, я мала рацію: голос виявився лише захисною реакцією твоєї психіки. Пам'ять почала повертатись і голос зник. Але якщо раптом у тебе знову виникнуть якісь проблеми, то звертайся, — Юлія Олександрівна простягла мені свою візитівку. — Я допоможу тобі. Навіть якщо виникнуть складнощі з адаптацією після пережитого, подзвони мені. Я також займаюся і психотерапією. У крайньому випадку підберу ліки. Не бійся, до психіатричної клініки я тебе не відправлю. Туди відправляють лише людей із серйозними захворюваннями, які небезпечні для себе та суспільства. У тебе таких нема.

— Дякую за допомогу, Юліє Олександрівно, — я сховала її візитівку в тумбочку. — Я буду мати на увазі.

Довго мене тримати у лікарні не стали, бачачи мій прогрес із поверненням пам'яті, і відпустили додому. Незважаючи на спогади, що були про нього, дім здавався мені чужим. Підсвідомість не обдуриш. Дім — це щось більше, ніж місце, де ти живеш. Дім — там, де душа твоя і серце. Я ж не знала, де лишила своє серце. Просто не пам'ятала.

Єдине місце, де я відчувала слабку подобу дому — бабусина дача. Вперше я туди вирушила одразу після того, як мені зняли гіпс. Поруч із бабусею, в оточенні природи я відчувала себе майже як вдома. Шкода, що вона лише бабуся, мені хотілося б бачити її в ролі мами. Бабуся Маруся стала єдиною людиною серед моїх рідних, до якої мене тягнуло. Нас наче щось зв'язало, щось незриме, але міцне.

З Аліною я теж швидко потоваришувала, але такого зв'язку, як з бабусею Марусею, у мене з нею не виникло. До того ж я гостро відчувала різницю у віці із сестрою: незважаючи на 2 роки, що нас розділяли, я сприймала її як дитину. Втім, Аліна і була дитиною, це я відчувала себе старше, ніж мені належало бути. Проте Аліна мені все одно подобалася.

Більшу частину часу я проводила на дачі з нею та бабусею. Я хотіла встигнути насолодитися літом, природою та гарним відпочинком перед школою. У цьому ми були солідарні з моєю другою душею — вона теж любила відпочивати влітку на дачі. Але в інших питаннях у нас часто виникали розбіжності. Ми безперечно не підходили одна одній. На щастя, незважаючи на доступ до спогадів, друга душа мало на що впливала і домінуючою в нашій парі була я. Я жила наше життя, а вона спостерігала, розбавляючи своїми коментарями.