Розділ 5

Майя, 2005

Моя друга душа, як я її тепер постійно називала, поступово показувала мені свої спогади, чим дуже тішила моїх рідних та лікарів. Я потихеньку одужувала, наближався день моєї виписки. Крім основного лікування, я також регулярно спілкувалася з психіатром.

Зустрівшись вкотре з Юлією Олександрівною, я розповіла їй про свій прогрес із спогадами.

— Чудово, — зраділа за мене і вона. — Нехай ти згадала далеко не все, але процес запустився і, гадаю, скоро до тебе повернуться всі твої спогади. Ти знову станеш колишньою.

Я знала, що колишньою я вже не стану, але Юлії Олександрівні цього краще не говорити. Якою б розумною та доброзичливою вона не була, мій унікальний випадок поза її компетенцією.

— Ти все ще чуєш той голос, Майє? — спитала психіатриня.

— Ні, — збрехала я їй. Що б не являла собою моя друга душа, вона однозначно не була мені небезпечна, так що слід зробити вигляд, що її не існує, інакше затягають по лікарях, намагаючись розібратися з незвичайним феноменом. — Більше зі мною ніхто не говорить. Тиша! — я усміхнулася, сподіваючись, що це переконає психіатриню. — Тільки мої власні думки.

— От і добре, — Юлія Олександрівна теж усміхнулася мені. Вона була милою жінкою, мені не хотілося їй брехати, але так потрібно для мого блага. — Отже, я мала рацію: голос виявився лише захисною реакцією твоєї психіки. Пам'ять почала повертатись і голос зник. Але якщо раптом у тебе знову виникнуть якісь проблеми, то звертайся, — Юлія Олександрівна простягла мені свою візитівку. — Я допоможу тобі. Навіть якщо виникнуть складнощі з адаптацією після пережитого, подзвони мені. Я також займаюся і психотерапією. У крайньому випадку підберу ліки. Не бійся, до психіатричної клініки я тебе не відправлю. Туди відправляють лише людей із серйозними захворюваннями, які небезпечні для себе та суспільства. У тебе таких нема.

— Дякую за допомогу, Юліє Олександрівно, — я сховала її візитівку в тумбочку. — Я буду мати на увазі.

Довго мене тримати у лікарні не стали, бачачи мій прогрес із поверненням пам'яті, і відпустили додому. Незважаючи на спогади, що були про нього, дім здавався мені чужим. Підсвідомість не обдуриш. Дім — це щось більше, ніж місце, де ти живеш. Дім — там, де душа твоя і серце. Я ж не знала, де лишила своє серце. Просто не пам'ятала.

Єдине місце, де я відчувала слабку подобу дому — бабусина дача. Вперше я туди вирушила одразу після того, як мені зняли гіпс. Поруч із бабусею, в оточенні природи я відчувала себе майже як вдома. Шкода, що вона лише бабуся, мені хотілося б бачити її в ролі мами. Бабуся Маруся стала єдиною людиною серед моїх рідних, до якої мене тягнуло. Нас наче щось зв'язало, щось незриме, але міцне.

З Аліною я теж швидко потоваришувала, але такого зв'язку, як з бабусею Марусею, у мене з нею не виникло. До того ж я гостро відчувала різницю у віці із сестрою: незважаючи на 2 роки, що нас розділяли, я сприймала її як дитину. Втім, Аліна і була дитиною, це я відчувала себе старше, ніж мені належало бути. Проте Аліна мені все одно подобалася.

Більшу частину часу я проводила на дачі з нею та бабусею. Я хотіла встигнути насолодитися літом, природою та гарним відпочинком перед школою. У цьому ми були солідарні з моєю другою душею — вона теж любила відпочивати влітку на дачі. Але в інших питаннях у нас часто виникали розбіжності. Ми безперечно не підходили одна одній. На щастя, незважаючи на доступ до спогадів, друга душа мало на що впливала і домінуючою в нашій парі була я. Я жила наше життя, а вона спостерігала, розбавляючи своїми коментарями.

Втомившись від дитячих ігор з Аліною, я часто йшла одна вздовж берега. Тут протікала широка річка і мені подобалося проводити час на її березі. На пляжі відразу за дачами навіть у будні відпочивали люди, а мені подобалося бути на самоті. Я йшла далі, туди, де майже нікого не було, сиділа біля води, спостерігаючи, як хвилі розбиваються об берег, і міркувала про своє життя.

Я не відчувала, що належу до цього світу. Прекрасний, безтурботний світ, але страшенно чужий. Все не так. Я маю жити інше життя.

«Яке?» — моя друга душа часто запитувала це в мене.

Я вже зрозуміла, що вона може чути мої думки, але мені комфортніше було говорити з нею вголос.

— Не знаю… — пробурмотіла я тихо, кинувши поглядом на всі боки. Якщо хтось помітить, що я розмовляю сама з собою — буде неприємно. І добре, якщо побачить доросла людина, подумає, що я граю, а от діти почнуть дражнитися. — Занадто хороше життя.

«Хіба це погано?» — здивувалася друга душа.

— Не погано, просто незвично. Мені здається, моє життя було складним. Я так відчуваю.

«Тоді чому б тобі не насолодитися хорошим життям?»

— Не хочу… — я опустилася на пісок біля самої води і, скинувши босоніжки, дозволила хвилям лоскотати мої ступні. — Хочу своє колишнє життя.

«У тебе іншого немає. Я теж хочу своє колишнє життя, хочу сама контролювати своє тіло, але ти в мене забрала цю можливість. І зауваж, я терплю тебе і навіть допомагаю».

— Ти допомагаєш мені, тому що в тебе немає іншого виходу, — я зірвала квітку польової ромашки з кущика, що ріс поряд зі мною, і встромила її собі у волосся. — Якби ти знала, як мене позбутися, то давно б прогнала зі свого тіла.

«Не обов'язково».

— Чому ж? — я здивувалась її відповіді. Мені здавалося, що знай вона спосіб, то мене вже в її тілі не було б.

«Ти ж загинеш тоді», — відповіла друга душа.

— Впевнена? — я багато думала про те, що могло стати зі мною, якби я залишила це тіло, але я так і не придумала, куди могла б вирушити моя душа. У потойбічний світ? Шукати інше тіло? Чи парила б невидимкою над людьми? Я не знала. Ніхто не знав.

«Я так думаю. Адже ти напевно загинула, раз шукала нове тіло. Тільки не зрозумію, чому треба було позичати чуже. Можна ж було в немовля втілитись, якщо ти закінчила своє колишнє життя».