Розділ 4.5

Пошуки найманця ми розпочали зі знайомого нам бару «П'яна кішка». Взявши каву та пиріжки, я поцікавився у хазяїна бару, чи не зустрічав він тут найманця, описав у деталях його зовнішність.

— Ровене, — старий знав, як мене звуть, тут багато хто мене знав, хоча я не мав жодного уявлення про його ім'я, — я щодня бачу десятки людей. Я не запам'ятовую їх.

— Так, але в нього зовнішність досить примітна. Ви б його помітили.

— Може й бачив, а може й ні… — я відчував: старий явно знав найманця, але з якоїсь причини не хотів його видавати. Мабуть, боявся. — Я старий чоловік, Ровене, у мене вже не та пам'ять, що в молодості.

— Він убив мою дівчину, — прошипів я. — А до цього кілька разів над нею знущався.

— Співчуваю, Ровене. Але я справді нічим не можу допомогти, — старий опустив очі.

— Можете. Але ви не хочете допомагати — це інше.

Я починав злитися. Я бачив, що старому щось відомо, але він боїться розповідати. Хотілося гарненько струснути його, стукнути раз, щоб до нього дійшло: допомагати злочинцям — остання справа. Але якщо я вдарю старого чоловіка тільки тому, що він боягуз, я сам стану злочинцем.

— Я розумію твій біль, Ровене, — старий підвів на мене очі. — Мій син загинув від рук найманців. Минуло вже 12 років, а біль не вщухає. Ні дружина, ні дочка, ні онуки не допомагають полегшити цей біль. Але я знаю, як не допустити його повторення: не висуватись. Я живу тихо і не шукаю проблем із найманцями. Я не зміг захистити сина тоді, а зараз тим більше не зможу захистити свою сім'ю. Хочеш боротися зі злом — твоє право, але не тягни мене в свою боротьбу. Я не хочу проблем.

— Відмовляючись сприяти боротьбі зі злом, ви самі стаєте злом.

— Знаю, — старий знову опустив очі. — І нехай. Зате я та моя сім'я будуть живі.

— Через таких, як ви у світі нічого не змінюється, — я кинув на старого похмурий погляд і збирався вже сісти за столик, але він схопив мене за руку.

— Поки в світі є такі, як ти, Ровене, — старий видавив з себе подобу усмішки, — у світу є шанс. Ти можеш сидіти тут, скільки хочеш, чекаючи свого найманця, я не гнатиму тебе. Можеш розпитати у відвідувачів. Можливо, хтось із них тобі щось розповість. Ти можеш спробувати щастя в інших барах. Але будь обережним: ніколи не знаєш, до кого звертаєшся. Ти можеш нарватись на його друзів.

— Мені нічого втрачати. Але спасибі хоч би за це.

Я сів за столиком у кутку, який зайняв Грегсон. Відвідувачів вранці майже не було: кілька п'яниць похмелялися і один чоловік снідав. Не ті люди, яких можна опитати.

— Старий не схотів говорити? — спитав мене Грегсон.

— Ні, боїться, — я зробив ковток кави. У Дейвічі вона була набагато гіршою, ніж у нас, але пити щось інше мені не хотілося. — Що наводить на певні думки.

— Які? — Грегсон явно не вирізнявся великим розумом. Хотілося звично вколоти його цим, але я не став. Зараз він мій єдиний союзник.

— Якби він не бачив цієї тварюки, він би впевнено мені сказав про це, дивлячись у вічі. Але старий хитрував. І сказати боявся, і совість мучить. Я думаю, наш найманець тут буває, тому він і не каже.

— І що ми робитимемо? — Грегсон уже доїв перший пиріжок і потягся за другим. Треба було з десяток брати, а не чотири, бо цей ненажера і мої з'їсть.

— Чекати. Рано чи пізно він загляне сюди випити.

— Але якщо ми будемо цілий день, а тим більше кілька днів поспіль сидіти в цьому барі, то в когось виникнуть підозри, — треба ж, перша розумна думка за весь день!

Я забрав свій другий пиріжок, поки Грегсон і його не поцупив, і підморгнув йому.

— А хто тобі сказав, Грегсоне, що ми тут весь день будемо стирчати?

— У мене взагалі-то є ім'я, а не тільки прізвище, — пробурчав він.

— Допивай каву і підемо, буркотуне, — посміхнувся я.

Я вирішив, що навряд чи найманець з'явиться в барі вранці, тому сидіти там весь день було безглуздо. Ми з Грегсоном пройшлися двома іншими барами Дейвіча, але теж безрезультатно. Ніхто не хотів говорити. Я бачив, що мені брешуть і це найбільше злило. Як можна покривати таку погань? Я ж хотів їм допомогти і позбавити світ від мерзотника, а вони!.. Чортові боягузи! Якби я знав, що нічого не зможу добитися від хазяїв барів, то не їхав би до Дейвіча вранці.

Повертатися додому не було сенсу. Згадавши, що в Еріка тут мешкає знайомий, Зейн Конвей, я подався до нього. Він був одним із тих людей, яких Ерік колись найняв, щоб витягти нас із Тіршею з в'язниці. Я рідко з ним перетинався після, але Ерік спілкувався з ним частіше. Нам пощастило застати Зейна вдома.

— О, Ровене, не чекав на гостей. Як життя? Ти без Еріка? — Зейн запропонував нам каву, але я вже три чашки випив за сьогодні, з мене було достатньо.

— Без. Життя — лайно, Зейне.

— А що сталося?

Схоже, Ерік з ним давно не бачився, бо тоді б Зейн знав про Тіршу. Я коротко все йому розповів. Говорити про Тіршу було так важко, що я не зміг відмовитись від пропозиції Зейна випити по склянці віскі.

— Співчуваю, Ровене, — Зейн стиснув моє плече. — Не уявляю, як тобі. Це так несправедливо, коли смерть забирає найкращих. Тірша могла стільки хорошого для активізму зробити… Не віриться, що її більше нема.

— Я сам все ще не можу повірити… Усе чекаю, що прокинуся від поганого сну і вона виявиться поруч, але ні… Не прокидаюся. Все моє життя тепер — суцільний поганий сон.

— Не пощастило тобі, друже. А до нас у Дейвіч ти у справі заїхав чи просто розвіятись?

— У справі. Ти знаєш цього найманця? Адже ти був з нами, коли вони за нами погналися під час втечі з в'язниці.

— Я з найманцями дружби не вожу, Ровене. Так, я знаю, про кого ти говориш, таку пику забути неможливо, але я не маю ні найменшого уявлення, як його звуть і де шукати, окрім як у в'язниці. Але туди мені точно не хочеться. Кілька разів я його бачив увечері в «П'яній кішці», але я не знаю, чи живе він тут, чи просто іноді ошивається.