Розділ 4.3

Наступного дня я, звичайно ж, піднявся до Джулз на гору і вибачився. Я розумів, що вона теж страждає і намагається справлятися по-своєму, але мені не хотілося грати у її ігри. Мертвих не повернеш — такий закон життя. Як би не було боляче, треба прийняти цей факт і рухатися далі. Тільки Джулз не хотіла, вона застрягла у своїй магії.

— Ровене, будь ласка, дай мені якусь річ Тірші. Я просто хочу дізнатися шлях її душі. Не можу інакше.

— А речі навіщо?

— Щоб посилити прив'язку до неї. Щось блокує доступ до неї, — Джулз дивилася на мене з благанням в очах. І я здався. Хоче грати у свої ігри — нехай.

— Гаразд. Зайди до мене ввечері. Я зараз хочу сходити на полювання. Тільки я дам тобі її річ за однієї умови.

— За якої?

— Не втягуй мене у свої шаманські ігри. Хочеться тобі цим займатись — будь ласка. Не трави мені душу, нічого не розказуй. Можливо, тобі простіше так, але мені так тільки сильніше болить. Розумієш, Джулз?

— Розумію. До речі, — Джулз усміхнулася, — рада бачити тебе тверезим.

— А я не радий таким себе бачити, — пробурчав я. — Але сьогодні спробую зняти стрес полюванням. Раніше завжди допомагало. Та й треба обміркувати, як знайти чортового найманця.

— Ти таки зібрався мстити? — Джулз зітхнула. Їй не подобалася моя ідея. Вона не схвалювала вбивств.

— Тільки так я зможу прийняти те, що сталося, і йти далі. Не відмовляй мене, Джулз. У тебе свої принципи, у мене свої.

— Як знаєш, — Джулз махнула на мене рукою. Вона знала: я не та людина, яку можна переконати.

Спустившись із гори, я попрямував у бік лісу. Він розкрив для мене свої теплі обійми, дихнув звичними ароматами, повів знайомими стежками. Вперше зі смерті Тірші я зайшов у самий глиб лісу, дрова я збирав на околиці.

Всі стежки, галявини, дерева та каміння були просякнуті духом Тірші. Вона незримо перебувала тут, наче привид. Ось тут ми разом прогулювалися, тут я вчив її стріляти, а там вона впала з пагорба і підвернула ногу. Сумний момент, але як він нас зблизив тоді! Ще не закохані, адже ми тоді зовсім юні були, але вже точно більше, ніж друзі.

Як давно це було! Я притулився спиною до дерева і заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом тут же намалювався образ Тірші. Вона дивилася на мене зеленими очима, які їй так не подобалися, а я не міг відірвати від них погляду. Я любив у ній все: зелень її блискучих очей, довге чорне волосся, ніжні губи, які завжди хотілося цілувати, і її бунтарський дух. До зустрічі з нею я практично жив самітником разом із дідусем і собакою, а Тірша вдихнула в мене життя. Я знову почав спілкуватися з людьми, зав'язувати знайомства і дружбу. З нею я відродився після стількох втрат, але вона стала моєю найголовнішою втратою, найбільшим болем. І немає нікого і нічого, що могло б мені допомогти з цим упоратися.

Мені не хотілося відкривати очі і повертатися в реальний світ, але на мене чекало полювання. Потрібно хоча б кілька перепілок підстрелити, а то на одній картоплі з грибами я й сам овочем стану. Не знаю, як Джулз обходиться без м'яса, але мені його безперечно не вистачає. До магазинного ж я відчував якусь гидливість. Дуже довго воно там лежало. Я віддавав перевагу свіжому м'ясу, хоч зовсім не любив його розбирати.

Щоб дійти до полів із перепілками, потрібно було пройти місце, де вбили Тіршу. Я надто пізно це усвідомив і коли знову там опинився, спогади буквально мене оглушили. Я стояв на тому самому місці. Воно викарбувалося намертво в моїй пам'яті мертвою Тіршею на моїх руках. Земля давно ввібрала її кров, трава росла рівно, вже не прим'ята, тільки перед моїми очима стояла інша картина — намальована болем, відчаєм та безвихіддю. Ноги ледве тримали мене. Я схопився за дерево, що росло поруч, і притулився лобом до його кори, як колись притискався до чола Тірші. Більше ніколи я не зможу до неї торкнутися. Все, що в мене залишилося — пасмо її волосся, тоненька кіска, яку вона колись для мене зрізала. Я намацав під курткою мішечок на шиї, в якій тепер носив кіску Тірші і мені стало трішечки легше. Рівно настільки, щоб пройти це моторошне місце і вирушити далі.