Розділ 4.2

Вранці я прокинувся пізно. Голова, як завжди, нестерпно боліла, і я потягнувся за таблетками. Закинувши одразу дві штуки, я заплющив очі, сподіваючись ще трохи подрімати, але мою увагу привернув шум, що долинав із кухні. І кого там сьогодні принесло? Джулз чи Джоану? Я неохоче підвівся і пішов подивитися. На кухні виявилася Джулз, вона розгрібала моє сміття і готувала обід.

— Ти чого так рано? — буркнув я, насупившись. Таблетки ще не подіяли і голова жахливо боліла, а шум, що створювала Джулз, ще більше посилював біль.

— Рано? — Джулз здивовано скинула брови. — Майже перша година дня.

— Для мене рано.

— Що, розважився вчора на повну? — єхидно зауважила Джулз. — Мені вже сказали, що бачили тебе в барі.

— Мені вже в бар не можна вийти? — обурився я. — Я поводився пристойно! Ми тихо напилися з Грегсоном і так само тихо дісталися додому. Він навіть мене провів. Хороший хлопець. Даремно я на нього стільки часу бурчав.

Джулз мовчки окинула мене осудливим поглядом, а потім полізла до себе в сумку. Діставши невелику пляшечку з блідо-помаранчевою рідиною, вона простягла її мені.

— Антипохмільне зілля будеш?

— Чого це ти така добренька, Джулз?

— Є розмова.

Я взяв пляшку і в один ковток осушив її, щоб Джулз не передумала і не відібрала. Вона зі шкідливості не робила мені весь цей час антипохмільних і протвережуючих зіль, щоб не заохочувати моє пияцтво. Їй здавалося, що мій організм рано чи пізно збунтується і відмовиться приймати алкоголь, якщо мені постійно буде погано після п'янок. Тільки от мій організм до них звик.

Не минуло й кількох хвилин, як мені стало значно легше. Присівши за стіл, я поманив рукою Джулз. Вона невпевнено підійшла до мене і сіла навпроти. Виглядала вона серйозно. І це мені не подобалося.

— Що трапилося, Джулз?

— Розумієш, Ровене… — почала Джулз здалеку, але я одразу її обірвав.

— Давай ближче до справи, без передмов.

— Добре. Я весь цей час намагалася знайти, куди вирушила душа Тірші, якось зв'язатися з нею…

Далі я слухати не став. Стукнувши кулаком по столу, я встав і нервово заходив по кухні.

— Джулз, не втрачай розуму! — вигукнув я у розпачі. — Тірша померла! Все! Крапка! Кінець! Я і так себе жахливо почуваю, а ти ще підкладаєш дров у багаття.

— Але, Ровене… — спробувала заперечити Джулз, але я знову не дав їй закінчити.

— Що «Ровене»? Який сенс у твоїх пошуках? Ти що вмієш воскрешати мертвих? Ні? — вона, звісно ж, заперечливо похитала головою. — Тоді навіщо? Зупинися, Джулз, будь ласка!

Джулз підвелася з-за столу і, підійшовши ближче, схопила мене за руки.

— Ровене, заспокойся, дай мені просто все тобі пояснити. Вислухай мене, прошу.

Мені зовсім не хотілося її слухати, але я сів за стіл і зробив їй таку ласку. Адже не відстане, якщо чинити опір.

— Я не вмію воскрешати мертвих, але душі іноді можна повернути. В іншому тілі, щоправда. Я більш ніж впевнена, що Тірша не пішла на переродження, а підселилася в чуже тіло. Вона може не бути собою, тому що в такому разі на її душу впливає чуже тіло зі своїми спогадами, але частково то все ж вона. Я не можу знайти тіло, в яке вона переселилася, мені напевно чогось не вистачає…

— Мозку тобі не вистачає, Джулз! — розлютився я. Мені набридло слухати божевільний потік її шаманських думок. Не вірив я у все це. — Тірша померла! Померла!!! Навіть я це розумію! А ти намагаєшся повернути те, що неможливо. Не знущайся з мене, Джулз! Досить!

— Я намагаюся тобі допомогти, Ровене! — в очах Джулз заблищали сльози, але мені було начхати, навіть якщо я її образив. Вона мене ображала сильніше. — Як ти не розумієш?

— Ти мені дуже допоможеш, якщо перестанеш рвати мою душу на частини.

— Як знаєш!

Джулз встала з-за столу і, голосно грюкнувши дверима, вискочила з дому. Образилася. І нехай! Ця її магія тільки дає хибні надії. Набагато простіше жити без неї.