Розділ 4.1

Ровен Маар, 2329

Я не відчував, як плине час. Життя просто зупинилося для мене зі смертю Тірші. Все рухалося вперед, а я завмер в одному дні, проживаючи його подумки знову і знову. Я пив, намагаючись заглушити свій біль, іноді їв, спав — я перетворився на робота, перестав бути людиною. Жаль тільки, що я все ще продовжував відчувати. Краще б справді стати роботом і позбутися всіх своїх почуттів. Тоді б мені не було боляче. Але поки що наука не доросла до такого.

Джулз часто зі мною розмовляла, намагалася якось підбадьорити, витягнути із замкненого кола, але я не хотів з нього вибиратися, поки одного дня не вийшов надвір. Замість літнього тепла та зелені на мене дихнуло прохолодою осені, одягненої у яскраві кольори, з деяких дерев листя взагалі встигло обсипатися. Скільки вже часу промайнуло?.. Як довго біль гризе мене зсередини?

Виявилося, минуло рівно 2 місяці від дня смерті Тірші. Сьогодні вже 1 листопада. Окинувши невдоволеним поглядом порожні пляшки, я дістав з холодильника картоплю, приготовлену Джулз, і, розігрівши, сів обідати. Я маю взяти себе в руки. Я мушу хоча б помститися за смерть Тірші. А для цього мені треба бути тверезим. Тільки тверезим не хотілося бути.

Закінчивши з обідом, я вирішив відволіктися корисними справами. Я вирушив у ліс, щоб назбирати дров і до самого вечора займався лише ними. Фізична праця непогано відволікає, але з алкоголем все ж таки їй не зрівнятися. Доївши на вечерю залишки картоплі, я покосився на останню недопиту пляшку віскі і вирішив, що сьогодні хочу вибратися з дому. Мені набридло сидіти в чотирьох стінах. До того ж, дядько Нед сьогодні явно не збирався приносити мені випивку. Він дуже допоміг мені з цим протягом 2 місяців, незважаючи на бурчання Джулз та Джоани. Нехай їм не подобалося, що я багато п'ю, але вони розуміли, що краще мені пити вдома, а не шукати пригод у барах. Сьогодні ж мені не завадить трохи розвіятись. Я відчував, що вже не нароблю дурниць.

Ноги самі привели мене до улюбленого бару. Ігноруючи співчутливі погляди людей, що сиділи за столиками, я підійшов до барної стійки і попросив у старого Креза пляшку віскі. Відсипавши монет, я сів за столиком у темному кутку, не бажаючи привертати до себе надмірної уваги. Мені хотілося побути серед людей, але я не хотів, щоб мене жаліли.

Разом із пляшкою віскі старий Крез поставив мені на столик тарілку із сендвічами.

— Я не замовляв їжі.

— Поїж, синку, — старий Крез поплескав мене по плечу. — На одному алкоголі довго не протягнеш.

Я не став сперечатися з ним і говорити, що я довго жити і не хочу, я втомився слухати, як мене переконують жити і нагадують, що Тірша не хотіла б, щоб я теж помер. Я не поспішаючи пив, поглядаючи на людей, іноді відкушував сендвіч, і з кожною новою включеною піснею сумував, розуміючи, що більше ніколи Тірша не заспіває тут. Стільки приємних вечорів ми провели з нею у «Смарагдовій феї», стільки радісних моментів пережили. Тепер вони назавжди у минулому. Мене втішало лише те, що я маю в телефоні відеозаписи. Хоча б на них я можу знову побачити її.

На самоті я просидів недовго. Віскі ще не встиг закінчитися, як у мій бік попрямувала постать. Коли постать наблизилася, я з подивом виявив, що це був Шейн Грегсон. У руці в нього була повна пляшка віскі та склянка.

— Привіт, Ровене. Я можу тобі скласти компанію? Пригощаю, — він поставив пляшку на стіл.

Не те, щоб я хотів з ним спілкуватися, але відмовлятися не став. Грегсон не той, хто мене жалітиме. Адже він і сам мав деякі почуття до Тірші. Напевно, йому теж сумно, не так, як мені, звісно, але теж непросто.

— Сідай.

— Ти вперше вибрався з дому? — спитав Грегсон.

— Так.

— Як ти взагалі? — Грегсон розлив віскі у склянки.

— Жахливо. Наче потрапив у кошмар і ніяк не можу прокинутися, — чесно зізнався я йому. — Хочу вбити цю тварюку, але для цього треба протверезіти. А протверезіти все ніяк не виходить.

— Я знаю, що поганий боєць, але якщо тобі буде потрібна допомога — ти можеш на мене розраховувати.

— Я матиму це на увазі, Шейне, — кивнув я йому, виливаючи в себе відразу весь віскі.

Допивши пляшку Грегсона, ми взяли ще одну і поринули у спогади. У нашому минулому було багато кумедних моментів, кілька разів я навіть спіймав себе на думці, що усміхаюся, згадуючи, як Грегсон чіплявся до Тірші і як отримував від мене. Так дивно було усміхатися без неї, але спогади полегшували мій біль. Поки я пам'ятаю Тіршу — вона жива. Нехай її серце зупинилося, у моєму вона продовжить жити.

Ми просиділи в барі до самого закриття, старому Крезу ледве вдалося нас випхати.

— Будете так багато пити, молоді люди, я вас більше в бар не пущу! — старий Крез погрозив нам кулаком на прощання.

Ми лише відмахнулися від нього. За довгі роки ми звикли до його бурчання.

Застібнувши куртку, я підняв голову вгору: місяць світив яскраво, зірки теж, мабуть, розсипалися в небі, але я був настільки п'яний, що зір втратив звичну чіткість. Ноги теж ледве тримали, зробивши кілька кроків, я зачепився за камінь і мало не впав. Грегсон встиг мене підхопити. Він вочевидь випив менше за мене.

— Довести тебе додому?

— Я тобі що подружка, Грегсоне, додому мене проводжати?

— Ти ж сам не дійдеш, — пробурчав Грегсон, не відпускаючи мене.

Мені не залишалося нічого іншого, як погодитися. Хоче мене тягти — хай тягне. Сам собі проблеми лише створює.