Розділ 3.4

Я з шумом видихнула. Як я втомилася від цього голосу! Я не вірила, що він плід моєї підсвідомості, що я так захищаю себе від стресу. Мені безперечно було важко прийняти свою амнезію, але не настільки, щоб вигадувати голос у голові. Він був реальним, жив сам по собі. Може, нам справді варто налагодити контакт? Інакше я ризикую збожеволіти.

— Ти не збираєшся мені нашкодити? — тихо спитала я.

«Яким чином? — здивувався голос. — Я не можу керувати тобою. Моє тіло мені більше непідвладне. Я тут як спостерігачка тепер».

— Але ти можеш показувати мені свої спогади, так? Ти все пам'ятаєш?

«Здається, це єдине, що я можу. Так, я пам'ятаю все. На відміну від тебе, у мене немає амнезії».

— Але чому ти не можеш мені повернути всі спогади одразу? — я здивувалась.

«Ти ж не відчуваєш їх як свої. Ти не запам'ятаєш ось так все, та й часу на це потрібно чимало. Я не зможу їх одразу повернути. І всі вони тобі все рівно не потрібні».

Вона має рацію. Купа чужих спогадів мені абсолютно не потрібна.

— А мої? Хоч би кілька моїх могла б залишити, — я зітхнула. Мені так хотілося пам'ятати хоч щось із свого життя.

«Ні. Не можна. Ти заплутаєшся. Тобі буде складно жити в моєму тілі, якщо ти пам'ятатимеш своє минуле. Боляче. Мабуть».

— А ти знаєш, що було в моєму минулому?

«Ні. Звідки? Я просто можу блокувати твої спогади, пригнічувати їх і все».

Мені не хотілося визнавати, але вона і зараз мала рацію. Я б справді не змогла нормально жити, пам'ятаючи про інше життя. Напевно, в ньому були люди, яких я любила. Люди, до яких я більше не повернуся і ніколи не побачу. Було б дійсно боляче з цим жити. Можливо, той хлопець зі сну був частиною мого минулого?

— А в мої сни ти можеш проникнути? Ти бачиш ті самі сни, що і я?

«Ні. Над твоїми снами я не владна. Я бачу свої».

Що ж, хоч би в снах я могла бути собою і ніхто в них не втручався.

— Як гадаєш, ми справді дві душі в одному тілі чи психіатриня права, говорячи, що голос у голові — захисна реакція психіки?

«Дарма ти взагалі розповіла про мене лікарю. Як би проблем потім не виникло».

— Я хотіла розібратися, що зі мною.

«Я ж тобі сказала, що з тобою: ти зайняла моє тіло, коли я була між життям та смертю».

— Це схоже на містику. Магія якась. Хоча… Може, таке й можливе. Магія… Вона ж існує?..

Мені чомусь здавалося, що магія має бути. Не знаю, звідки я взяла цю думку, але вона міцно сиділа у моїй голові. Тільки моя друга душа мене в мить опустила на землю з мого, як виявилось, світу фантазій.

«У твоїй голові може й існує. У нашому світі магії, на жаль, немає. Точніше вона не доведена. Що не заважає деяким людям вірити в неї».

— А я могла прийти зі світу, де є магія?

«Звідки мені знати? Хоча якщо душі можуть переселятися до інших тіл, то, напевно, щось магічне існує».

Я хотіла б, щоб магія існувала. Здавалося неправильним, що її нема. Можливо, я справді прийшла з іншого світу. Може, я була відьмою і мене вбив злий чаклун? Я усміхнулась. Ні, це було схоже на маячню. До того ж, у моїх снах мене вбивав чоловік із пістолета. Не було там жодної магії.

— Слухай, — мій погляд зупинився на годиннику і я згадала, що скоро прийде бабуся з двоюрідною сестрою, — покажи мені щось, пов'язане з сестрою. Адже вона скоро прийде. Не хочу її засмучувати тим, що зовсім її не пам'ятаю.

«Алінка… — голос моєї другої душі пролунав напрочуд тепло, але з деяким сумом. — Не ображай її, гаразд?»

— Не буду, — пообіцяла я. Схоже, вона дуже любить свою сестричку.

Перед моїм поглядом з'явилася картинка просторої світлої кухні. За столом сиділи ми з бабусею та світловолоса дівчинка, ми разом нарізали овочі на салат. Кинувши погляд у бік вікна, я виявила за ним сніг. Бабуся встала, щоб перевірити каструльку на плиті, а я, підморгнувши дівчинці, запропонувала тишком-нишком з'їсти одне з варених яєць.

— Тобі білок, а мені жовток, — шепнула я їй ледве чутно, і вона погодилася.

Швидко з’ївши яйце, доки бабуся не бачила, ми дістали по солоному огірку з банки і теж їх згризли.

— Ви так усі продукти до салату з'їсте, розбійниці! — повернувшись, бабуся погрозила нам пальцем.

— Ми трішки, ба! — виправдовувалася я.

— Зовсім трішки, — повторювала за мною сестра.

Видіння розтануло, залишивши мене лежати з усмішкою на обличчі.

— То була Аліна? — Про всяк випадок уточнила я.

«Так. Ми допомагали бабусі готувати на останній Новий рік».

Новий рік… Щось невиразне промайнуло в моїй пам'яті, ніби й мені особисто була знайома така ситуація. Адже я теж з кимось готувала на Новий рік. Можливо, теж із бабусею. Або з мамою. А може, й у мене була сестра. Чи ні?..

«Запам'ятовуй те, що я показую, — голос знову не дав мені нічого згадати. — Живи моїм життям».

Зітхнувши, я заплющила очі і прокрутила в голові побачений спогад, старанно запам'ятовуючи його. Потрібно обов'язково уточнити у бабусі й Аліни, чи все було так, як я побачила.