Розділ 3.3

Я спробувала знову заснути, але в мене не виходило. З голови ніяк не йшов той страшний чоловік зі сну, що в мене стріляв. Але ще більше мене турбував біль, який я справді відчула. Він не здавався реальним болем мого тіла, але відчувався як справжній. Можливо, саме такі відчуття відчувають люди після ампутації кінцівки — фантомний біль. Тільки мені нічого не ампутували.

Нічого, окрім свого справжнього тіла?..

Голос, що нашіптував мені, змусив засумніватись у тому, що це тіло моє. Я й сама його не сприймала як своє. Я вірила, що маю виглядати інакше. Якісь уривки відчуттів, образів, ледь вловимих спогадів казали мені, що я жила іншим життям, що я не Майя. Але зараз я Майя. Я не маю іншого тіла. Натомість, здається, в мене є друга душа. Або ж я просто збожеволіла.

Зранку, коли прийшов лікар, я розповіла йому, що чую голос. Лікар на хвилину задумався, а потім спитав:

— Голос має на тебе вплив, Майє? Наказує тобі щось робити?

— Ні.

— Добре. Я пошлю до тебе психіатра, він допоможе тобі розібратися з цією проблемою.

Десь за годину, якраз, коли я доїла не надто смачну лікарняну вівсянку, до моєї палати зайшла жінка.

— Доброго ранку, — привітала вона мене. — Ти — Майя, так?

— Доброго ранку. Так, я Майя.

— Я Юлія Олександрівна, психіатр. Мене направив до тебе твій лікар. Він сказав, що ти чуєш голоси. Це так?

Психіатриня узяла стілець і, поставивши його поряд з моїм ліжком, присіла. У неї було красиве хвилясте волосся, світле, воно розсипалося по її плечах, наче затишна шаль, а світло-карі очі дивилися на мене з теплом. Ледве помітні мімічні зморшки говорили про те, що жінка ще досить молода, швидше за все, їй не було 40, можливо, близько 30 з гаком. Щось у її образі здавалося знайомим. Ім'я теж когось нагадувало.

— Я чую лише один голос.

— Він наказує тобі? — Юлія Олександрівна поставила те саме питання, що й мій лікар. — Чи просить тебе щось зробити? Ти почала чути цей голос відразу, як прийшла до тями чи пізніше? Він звучить у твоїй голові чи ти чуєш його ніби ззовні?

— Я чую голос у своїй голові, як власні думки, — почала я відповідати з кінця. — Вперше вона заговорила зі мною другого дня. Вона не наказує мені, просто розмовляє, хоче допомогти, показує спогади. Немов тут сидить інша дівчинка і спілкується зі мною. Вона хоче, щоб я прийняла її спогади та блокує мої.

— Вона? Голос жіночий? — уточнила Юлія Олександрівна.

— Так.

— Чому ти вирішила, що вона блокує твої спогади? І що вона показала тобі? Що ти вже згадала?

— Коли я намагаюся схопити щось знайоме, як мені здається, і згадати, то вона не дає цього зробити. І уявити себе іншою теж не дає. Але я не відчуваю, що маю виглядати саме так! Єдине, що я згадала, як ми сиділи з мамою в кафе, а потім як потрапили в аварію, але спогад не відчувався справжнім, наче мені показали фільм, який колись я вже бачила. Я пам'ятаю, як усе було, але не відчуваю, що особисто прожила цю ситуацію.

Юлія Олександрівна замислилась. Вона заплющила очі, потерла пальцями скроні і тільки потім знову заговорила.

— Чи виникали в тебе інші галюцинації, крім слухових? Зорові, наприклад, смакові чи тактильні? Адже ти розумієш значення слова «галюцинація», Майє?

— Звичайно, розумію, — мене навіть трохи зачепило питання психіатрині. Я ж не маленька дитина, щоб не розуміти значення слів. — Ні, нічого іншого не було, крім хіба що відчуття болю після кошмару.

— Розкажи.

— Мені двічі наснилося, що мене вбивають пострілом у груди. Сьогодні після пробудження мені здавалося, що в мене там болить, хоча сам біль не відчувався реальним. Напевно, щось на кшталт фантомного.

Кивнувши, Юлія Олександрівна зробила позначку у себе в блокноті і поставила наступне питання:

— Чи здається тобі, що хтось за тобою стежить, хоче нашкодити? Чи виникали в тебе думки, що аварією та амнезією тебе покарали за погані вчинки? Чи складно тобі висловлювати свої думки вголос, чи не було сплутаності в мові?

— Ні, нічого з цього не було.

Юлія Олександрівна знову помітила щось у блокноті та підняла на мене очі.

— Я не думаю, що ми зіткнулися із шизофренією. Швидше за все, стрес, спричинений аварією та втратою пам'яті, вплинув так на твою психіку. Вона у такий специфічний спосіб захищається. Ти ще зовсім молоденька, Майє, майже дитина, і тобі складно прийняти свою травму та адаптуватися до неї. Ось ти й вигадуєш голос, щоб легше було впоратися із ситуацією.

— Але ж я не вигадую! — заперечила я психіатрині. Як я могла вигадувати, якщо голос реально звучав у моїй голові?

— Не ти, а твоя підсвідомість. Голос — захисна реакція твоєї психіки. Я так думаю. Я і далі тебе спостерігатиму, щоб виключити можливість шизофренії, але я вже зараз сумніваюся, що це вона. Дивись, Майє, в мене є до тебе два прохання.

— Які?

— Якщо твій голос наказуватиме тобі, особливо, робити щось небезпечне, погане, якщо впливатиме на тебе, керуватиме тобою, заборонятиме щось робити, то ти мені обов'язково про це повідомляєш. Поки ти контролюєш себе і сама приймаєш рішення — ти в безпеці, навіть якщо голос тобі щось говорить. Але якщо в тебе виникає бажання беззаперечно його слухатись, навіть у разі, коли він наказує тобі відкрити вікно і зістрибнути вниз, то це погано. Це треба лікувати. І друге, щодо твоїх спогадів. Щоб ти могла переконатись у їхній достовірності то, коли згадуєш щось — питай у рідних, чи було справді так. Якщо вони підтверджують, значить, спогад вірний. А те, що тобі при цьому здається, що його нав'язує твій голос — лише захисна реакція психіки на амнезію. Коли пам'ять відновиться, а мені здається, що спогади до тебе у більшій мірі повернуться з часом, то тобі перестане здаватися, що тобі хтось їх нав'язує. Цілком можливо, що й голос тоді зникне.

— Добре, я робитиму все, що ви сказали. Дякую за допомогу, Юліє Олександрівно.

— Я завтра до тебе знову прийду. Але мені ще треба поговорити із твоїми батьками. Коли вони прийдуть?