Розділ 3.2

Заплющивши очі, я намагалася відкопати хоч щось у своїй пам'яті. Якою я була у дитинстві, наприклад? Активною, товариською чи спокійною тихонею? Я не могла себе уявити маленькою. Я навіть рис свого характеру не знала. Мені не тільки улюблені страви та фільми доведеться заново пізнавати, а й саму себе.

«Не чини опір, — почула я вже звичний для мене голос. — Я покажу тобі. Давай дружити, якщо ми тепер разом».

— Хто ти? — спитала я вголос тихенько, щоб ніхто в коридорі не почув.

«Майя», — була мені відповідь.

— А я тоді хто?

«Не знаю. Ти зайняла моє тіло, коли я майже померла, але потім я передумала і повернулась, а ти вже була тут».

— Якщо я не Майя, то чому ти нав'язуєш мені свої спогади та блокуєш мої?

«Бо ти в моєму тілі і всі в тобі бачать мене. Тобі потрібно прийняти мої спогади, бо інакше буде погано».

— Але я хочу свої спогади… — мені стало так сумно, що в мене відібрали моє життя і не пускають назад, що сльози самі потекли по щоках.

«Ти звикнеш», — шепотів мені голос.

— Йди геть! — прошипіла я. — Залиш мене у спокої!

Голос затих, ніби образився на мене. Я витерла сльози та потяглася за пляшкою з водою. Зробивши кілька ковтків, я поставила пляшку назад на тумбочку і замислилась. Я безумовно божеволію. Мало того, що в мене амнезія, так мені ще голос якийсь чується. Я цілком серйозно з ним розмовляю. Що за маячня? Напевно, треба розповісти про все лікареві, може, у мене так стрес після аварії та коми проявляється. Хоч мені й страшно, що мене справді можуть визнати божевільною, але буде краще, якщо мені допоможуть розібратися з моїми голосами в голові.

Я знову заплющила очі, але замість того, щоб намагатися згадати невідоме мені минуле, уявила гарний осінній ліс із мого сну і хлопця з блакитними очима. Я не змогла роздивитись його обличчя, але ніщо мені не заважало самій його вигадати, уявляючи хлопця таким, яким мені хочеться. Я думала про те, як ми з ним гуляємо, граємо із собакою, він мені усміхається і щось розповідає. Якщо я не могла згадати своє минуле, я могла вигадувати якісь історії. Нехай вони несправжні, але вони зігрівали мене. Мої фантазії допомагали мені боротися із суворою дійсністю. Я тікала до них, щоб не страждати.

Так, уявляючи, я непомітно для себе поринула в сон. Я знову побачила того хлопця, вірніше його розмитий силует. Нехай він і був нечіткою плямою, але я точно знала: це він. Я відчувала. Ось тільки на відміну від минулого сну цей не був приємним. Мене переслідувало відчуття тривоги, страх заповзав під одяг, кусаючи гострими зубами за шкіру. Я побігла. Хотіла втекти, сховатись, перечекати бурю і мені майже вдалося, як раптом переді мною вискочив чоловік. Страшний, озлоблений, від одного погляду мене почало трясти, але коли він підняв руку з пістолетом і націлив його на мене, то я від страху не могла поворухнутися.

Все в мені кричало «біжи!», тільки я не могла. Я приросла до землі, я застигла немов статуя. Оглушливий постріл, а слідом за ним гострий біль і темрява. А потім я з криком прокинулася.

— Тихіше, дитинко, тихіше, — мене за руку тримала літня жінка у формі, мабуть, санітарка. — Це лише сон. Попий водички і все пройде.

Жінка простягла мені пляшку з водою і я жадібно на неї накинулася, ніби не пила весь день.

— Дякую, — кивнула я їй.

— Тобі нічого не потрібно? Ніжка не болить? Може, медсестру покликати, щоб укол зробила?

— Ні, все добре.

Жінка пішла, а я глибоко вдихнула, притиснувши долоню до грудей. Не було мені добре. Я відчувала біль у грудях так, ніби мене не уві сні підстрелили, а насправді. Що зі мною відбувається? Як знайти відповіді? Хто мені може допомогти?

Стільки запитань крутилося в моїй бідолашній голові, але відповіддю мені була лише тиша.