Розділ 3

Майя, 2005

Прокинувшись, я виявила у палаті батьків. Вони тепло усміхалися мені, бажаючи підбадьорити. Мені б усміхнутися їм у відповідь, дякуючи за підтримку, але я не могла. Я злилася на них за те, що вони своїм приходом перервали такий чудовий сон. Невже не можна було прийти хоча б на 5 хвилин пізніше?

— Ми розбудили тебе, Майє? — тато сів на край ліжка, його велика долоня торкнулася моєї голови, акуратно пригладжуючи волосся. Мені ж чомусь навпаки захотілося, щоб він його розкуйовдив. Адже він саме так повинен робити, хіба ні?

«Ні, — і знову цей голос у моїй голові. — Тато ніколи так не робив».

Тоді хто робив?

«Ніхто. Ти вигадуєш усілякі дурниці».

— Так, — відповіла я татові.

— Сподіваюся, нам вдасться загладити свою провину піцою? — підморгнувши мені, тато відкрив коробку з ще теплою піцою. — Твоя улюблена: з ковбасками та солоними огірочками.

Я видавила слабку подобу усмішки. Не хотілося виглядати невдячною, адже батьки всіма силами намагаються мене підбадьорити. Не було жодних сумнівів — вони хороші. Просто чужі. Сподіваюся, згодом я до них звикну. А може, навіть і згадаю минуле.

— Я навіть не пам'ятаю, яка їжа мені подобалася. Так дивно.

— Головне, що ми пам'ятаємо, — підійшла до мене мама. — Будемо приносити те, що тобі завжди подобалося. Ти спробуєш і зрозумієш, що це тобі смачно. А може, ти захочеш спробувати щось нелюбиме тобою раніше і воно тобі навпаки сподобається. Це навіть цікаво, як на мене.

Я зітхнула. Мені це не здавалося цікавим. Я розуміла, що мама намагається знайти у моєму становищі хоч якийсь позитивний момент, але я не хотіла шукати позитиву. Я просто хотіла все згадати. Я хотіла знати без чужих підказок, особливо цього клятого голосу з голови, що я люблю, а не знову все пробувати.

— Звичайно, погано, що ти не пам'ятаєш нас і всіх подій свого життя, — з мого невдоволеного виразу обличчя мама зрозуміла, що сказала дурість. — Але з їжею, як і з фільмами, книгами, музикою, все не так погано. Я б не відмовилася переглянути улюблений фільм, не знаючи, що в ньому буде. Ти, в принципі, і так любиш переглядати фільми по сто разів, а тепер усі вони для тебе будуть новими. Хіба це погано?

Я не поділяла маминої думки, але мені не хотілося її засмучувати, адже вона так щиро намагається мене підбадьорити.

— Напевно, це непогано, — збрехала я, щоб порадувати маму. — Просто мені хотілося б все пам'ятати. Так тяжко без спогадів. Я себе такою розгубленою почуваю. Не знаю, хто я.

— Ох, моє бідне кошеня, — мама присіла поряд і незграбно обійняла мене, гіпс на руці їй сильно заважав. — Сподіваюся, ти незабаром усе згадаєш. Інакше я собі не пробачу. Я така дурна. Якби я тільки знала, чим усе закінчиться… Мені так шкода, люба.

Мама притулилася до мого плеча і розплакалася. Я почувала себе ніяково. Хотілося втішити її, але я не знала як. На щастя, становище врятував тато.

— Ну, годі тобі, Віто. Заспокойся, — тато торкнув маму за плече. — Не засмучуй Майю. Давайте краще будемо піцу їсти. У нас ще є апельсиновий сік.

Тато дістав із пакета сік та пластикові стаканчики, розлив усім і вручив по шматку піци. Я з цікавістю відкусила. Я чудово розуміла, що являє собою є піца, але зовсім не пам'ятала, чи подобається вона мені. Пам'ять така дивна річ.

— Ну як? — спитав тато, щойно я прожувала.

— Мені подобається, — мені справді сподобалася начинка. — Але щоб переконатися, що саме така піца моя улюблена, треба спробувати інші.

— Справді! — тато широко усміхнувся. — Наступного разу ми привеземо тобі іншу піцу. Порівняєш.

Ми ще поговорили про всілякі дрібниці, поки їли піцу, а потім батьки почали збиратися додому. Мама знову запропонувала залишитись зі мною, але я відмовилася. Я все ще хотіла побути сама.

— Ти в мене така розумниця! — мама шморгнула носом. — Я думала, що тобі буде страшно залишатись однією в лікарні.

«Краще б мама залишилася…» — пролунав голос у моїй голові, але я відмахнулася від нього.

— Мабуть, мені було б страшно, якби я пам'ятала себе, якби була колишньою. Я, мабуть, тепер зовсім іншою можу стати.

— Цілком можливо, — погодився тато. — Головне, щоб твої зміни були на краще.

— Я постараюся, — я усміхнулася.

Побажавши мені доброї ночі та якнайшвидшого одужання, батьки пішли. Я залишилася в палаті одна. Хотілося скоріше заснути, щоб знову побачити того хлопця зі сну, але я за день виспалася, і тепер сон зовсім не йшов.

Заплющивши очі, я намагалася відкопати хоч щось у своїй пам'яті. Якою я була у дитинстві, наприклад? Активною, товариською чи спокійною тихонею? Я не могла себе уявити маленькою. Я навіть рис свого характеру не знала. Мені не тільки улюблені страви та фільми доведеться заново пізнавати, а й саму себе.

«Не чини опір, — почула я вже звичний для мене голос. — Я покажу тобі. Давай дружити, якщо ми тепер разом».

— Хто ти? — спитала я вголос тихенько, щоб ніхто в коридорі не почув.

«Майя», — була мені відповідь.

— А я тоді хто?

«Не знаю. Ти зайняла моє тіло, коли я майже померла, але потім я передумала і повернулась, а ти вже була тут».

— Якщо я не Майя, то чому ти нав'язуєш мені свої спогади та блокуєш мої?

«Бо ти в моєму тілі і всі в тобі бачать мене. Тобі потрібно прийняти мої спогади, бо інакше буде погано».

— Але я хочу свої спогади… — мені стало так сумно, що в мене відібрали моє життя і не пускають назад, що сльози самі потекли по щоках.

«Ти звикнеш», — шепотів мені голос.

— Йди геть! — прошипіла я. — Залиш мене у спокої!

Голос затих, ніби образився на мене. Я витерла сльози та потяглася за пляшкою з водою. Зробивши кілька ковтків, я поставила пляшку назад на тумбочку і замислилась. Я безумовно божеволію. Мало того, що в мене амнезія, так мені ще голос якийсь чується. Я цілком серйозно з ним розмовляю. Що за маячня? Напевно, треба розповісти про все лікареві, може, у мене так стрес після аварії та коми проявляється. Хоч мені й страшно, що мене справді можуть визнати божевільною, але буде краще, якщо мені допоможуть розібратися з моїми голосами в голові.