Розділ 2.2

— О, Джулз, і ти тут? — на кухню зайшла Джоана, а слідом за нею дядько Нед.

— Прийшла ось Ровена нагодувати, — я кивнула у бік пирога.

— Це ти молодець, — похвалила мене Джоана. — Бо мене він не слухає. Але я все одно ношу.

Джоана виклала на стіл контейнери з їжею, в яких виявилася запечена з м'ясом та грибами картопля та овочевий салат. Дядько Нед поставив на стіл три пляшки віскі.

— Дядьку Неде! — я глянула на нього з докором.

— Ой, Джулз! — дядько Нед невдоволено махнув рукою. — Якщо я не принесу йому випити, він піде шукати алкоголь сам, а в такому стані він може наробити справ. Хай краще п'є вдома.

Краще б Ровен взагалі не пив, але я розуміла, що зараз він не може інакше. Потрібен час, багато часу, щоб Ровен прийшов до тями хоч трохи і знову почав жити, а не існувати.

Ровен відразу потягнувся за пляшкою, але я ляснула його по руці.

— Ровене, давай домовимося, — я відсунула пляшки убік, — що ти нормально будеш їсти хоча б раз на добу. Тоді можеш продовжувати труїти себе алкоголем. Якщо відмовишся їсти, я напою тебе такими травами, що про алкоголь і думати забудеш. Назавжди.

— Зла ти, Джулз, — пробурчав Ровен, відкриваючи контейнер із картоплею. — Виделку мені подай, якщо хочеш, щоб я поїв.

Я простягла Ровенові вилку і знову сіла поруч, свердлячи свого друга поглядом.

— Що? — Ровен підвів на мене очі.

— Я просто хочу, щоб ти жив. Ми всі хочемо. І Тірша хотіла б.

Я думала, що мої слова трохи заспокоять Ровена, але вони його тільки розлютили. Він з такою силою жбурнув виделку в стіну, що та відскочила і відлетіла в найдальший куток кухні. Тепер вона лежала поряд з уламками розбитої пляшки і чимось нагадувала Ровена. Він зараз перебуває серед таких же руїн, весь розбитий і зруйнований, але ще живий.

— Я знаю, що вона хотіла б! — заволав Ровен і, підвівшись, пхнув ногою табурет. Той із гуркотом упав на підлогу. — Це через мене вона загинула! Через мене!!! Розумієш, Джулз? Тірша закрила мене від кулі! Як мені з цим жити?!

Я дивилася на нього на всі очі. У своєму видінні я не бачила від чого і як померла Тірша, я бачила лише, як спалюю її мертве тіло на багатті. Ровен не розповідав мені подробиць, крім того, що Тіршу вбив той найманець, а я не розпитувала, не бажаючи роздирати його і без того болючу рану.

Я підійшла до Ровена і, схопивши його за руки, зазирнула у сповнені болю і гніву очі.

— Передусім жити. Якщо ти щось з собою зробиш, Ровене, то смерть Тірші буде марною. Розумієш це?

— Джулз діло каже, — підтримала мене Джоана.

— Розумію! — Ровен вирвав свої руки з моїх і знову штовхнув ні в чому неповинний табурет. — Але прийняти це не можу!

Ровен хотів вискочити з кухні, він метався, як поранений звір у клітці. Дядько Нед схопив його і добряче струснув, притиснув до стіни.

— Заспокойся, синку, бо ми справді застосуємо до тебе якесь радикальне лікування. Джулз, — він повернувся до мене, — у тебе є заспокійливе?

— Звичайно, — я дістала з сумки флакончик і, накапавши 5 крапель у склянку з водою, простягла Ровену.

Дядько Нед відпустив Ровена і той слухняно все випив. Віддавши мені склянку, він підняв табурет і сів назад за стіл.

— Легшає? — запитала я у нього через кілька хвилин мовчання.

— Гнів зникає, біль — ні, — Ровен потягнувся за пляшкою з віскі, я не стала його зупиняти.

— На жаль, я не знаю такого зілля, яке б зцілило душевний біль, — я зітхнула. — Я б сама від такого не відмовилася.

Ми випили разом із Ровеном. Ми сиділи вчотирьох у тиші — по суті чужі люди, але ми почувалися родиною. Навіть дядько Нед із Джоаною не сварилися. Вона сиділа поруч із ним, поклавши голову йому на плече, він обіймав її за талію. Горе поєднало їх, хоч я й так знала, що між ними щось є. Усі ми знали.

Нам не хотілося говорити. Все, чого ми зараз потребували — компанія одне одного. Тільки разом ми зможемо пережити наш біль, нашу втрату.