Розділ 2.1

Джулайя Радоскі, 2329

Я не знаю, скільки ночей я проплакала, згадуючи смерть Тірші. А я ж сама передбачила їй ранню смерть! Біль рвав мене на частини, різав як ніж капусту, перетворюючи на непотрібні шматки. Темрява в мені вирувала бурхливим штормом, вона накрила мене з головою, не залишивши всередині не крихти світла. Як можна було вірити світлу, коли твою близьку подругу, майже сестру, жорстоко вбили?..

Минув цілий тиждень, перш ніж я взяла себе в руки. І перше, про що я подумала — Ровен. Якщо мені так паршиво, то як ж йому?

Я витерла сльози, спекла гарбузовий пиріг і, взявши пляшку хвойної настоянки, попрямувала до Ровена додому. Поглинута своїм горем, я зовсім про нього забула. Кожен із нас проживав свій біль, свою втрату на самоті, замість того, щоб підтримати одне одного. Такі вже ми з Ровеном.

Ідучи до Ровена, я боялася тільки одного: аби він нічого з собою не зробив. Підійшовши до його будинку, я з полегшенням видихнула — у вікні кухні горіло світло. Я зайшла всередину — двері були відчинені — і пройшла на кухню. Ровен сидів, поклавши голову на стіл, поряд з ним стояла порожня пляшка віскі. Почувши мої кроки, він ледве підняв голову.

— Тірше?.. — у його голосі було стільки болю, стільки надії. Але Тірші більше немає. Нам доведеться змиритися з її смертю й жити далі. — А, це ти Джулз…

Я взяла стілець і, поставивши його поряд з Ровеном, присіла й обійняла друга.

— Тобі треба поїсти що-небудь, Ровене. Я принесла гарбузовий пиріг.

— Хочу випити, — буркнув Ровен.

— Випити в мене теж є, але я тобі наллю тільки, якщо з'їси шматок пирога.

— А який сенс у їжі? — Ровен глянув на мене каламутними очима. Схоже, він увесь час тільки й робив, що пив. Я не могла його звинувачувати. — Не їстиму — швидше здохну!

— Думаєш, вона цього хотіла б? — дорікнула я йому.

— А навіщо мені тепер жити?! — Ровен схопив порожню пляшку і з силою жбурнув її у стіну. Пляшка розбилася, розсипаючи навколо уламки скла. Я невдоволено похитала головою.

— Не буянь, Ровене. Прошу тебе, поїж.

Я дістала з сумки пиріг, розрізала на шматочки і простягла Ровену тарілку. Він неохоче почав їсти. Я налила у чисті склянки настоянку. Тепер можна й випити. Ровен в один ковток залив в себе міцний напій, навіть не скривившись, я ж цідила потихеньку.

— Джулз, мені весь час здається, що вона ось-ось увійде у двері… — голос Ровена тремтів, дві сльозинки скотилися з його очей.

— Знаю, мені теж, — я притулилася до плеча Ровена. — Стільки років ми були втрьох, а зараз наче осиротіли.

— Як мені без неї жити, Джулз?..

— Якби я знала, Ровене!.. — я гірко зітхнула.

У мене не було слів, які б втішили мого друга. За своє поки що коротке життя я пережила стільки втрат, але так і не навчилася з ними справлятися. Кожна нова смерть дорогої людини забирала з собою частинку моєї душі. Я просто продовжувала жити. Напевно, мене рятувало моє покликання: я допомагала людям, лікувала їх, відчуваючи себе потрібною. Це тримало мене на плаву.

— Віддай себе активізму, як я — шаманізму. Це не допоможе впоратися з болем, змиритися зі втратою Тірші, але в тебе буде причина жити. Досягни того життя для всіх, якого хотіла вона. Зроби все можливе, щоб Тірша пишалася тобою. Нехай вона цього ніколи не побачить і не дізнається, але в глибині душі ти знатимеш, що вона раділа б твоїм досягненням, розділяла їх.

— У твоїх словах є сенс, Джулз… — Ровен обійняв мене. — Тільки активізм не притупить біль від втрати. Ні тата, ні дядька він не врятував. Вони зруйнували свої життя, намагаючись перенести біль від втрати коханих жінок на боротьбу. Вони хотіли себе добити, свідомо лізли в неприємності. І якщо у дядька Рея справді не було заради кого жити далі, то у тата був я, але його і це не врятувало. На нашій родині прямо прокляття якесь: усі чоловіки з боку Маарів втрачають своїх жінок. І нехай дідусь із бабусею дожили до старості й померли природною смертю, але й тут бабуся померла першою. Бабуся з маминого боку теж не була щасливою. Не знаю, що сталося з моїм дідом і чому він її покинув, чи він живий досі, але він розбив бабусі серце. Ніхто у моїй родині не був щасливий довго.

— У такий час ми живемо.

— Мені зараз взагалі не хочеться жити, Джулз.

— Розумію, але Тірша не пробачила б тобі такого вчинку.

— Знаю. Мабуть, тільки ця думка ще тримає мене тут. І помста. Я не подарую цьому виродку життя Тірші. Він поплатиться за нього своєю, чого б мені це не вартувало! — Ровен хлюпнув у склянку настоянки і одним махом випив.

— Ровене!.. — я глянула на нього з докором. Я розуміла його почуття, але не могла схвалити вбивство.

— Що, Джулз? — в очах Ровена я побачила стільки болю, смутку, відчаю, що не могла навіть уявити, як він усе витримує. — Вважаєш, що буде справедливим, якщо цей мерзотник продовжить топтати землю? Він має відповісти за те, що зробив.

— Це несправедливо, так, я не сперечаюся, але я не хочу, щоб ти забруднив об нього руки, Ровене. Я не хочу, щоб помста перетворила тебе на такого ж, як і він. Колись життя його саме покарає.

— Ти віриш у це, сестричко? — Ровен пирхнув. — Ця ваша карма працює лише, якщо ти сам щось робиш. Очікуючи, що обставини покарають лиходія, ти заохочуєш його злочини і дозволяєш йому вчиняти нові. Тільки покаравши його самостійно, ти можеш бути впевненим, що розплата відбулася. Не можна відкладати покарання. Не можна дозволяти злу поширюватись. Чим швидше придушимо його, тим менше бід воно зробить.

Я не стала сперечатися. Я розуміла, що не зможу переконати Ровена. Мені залишалося тільки сподіватися, що хтось встигне раніше за нього: збіг обставин чи інші люди.

— Кожен із нас має свої принципи. Ти тільки пам'ятай, Ровене: вбивство найманця не позбавить тебе від болю, не принесе полегшення.

— Я знаю. Я бачив, на що перетворилися тато з дядьком. Вбивства, атаки на урядові міста — почавши одного разу, вони вже не могли зупинитися. Полегшення не наставало. Біль вимагав постійних ліків, щоб хоч ненадовго затихнути, і вони знаходили це тимчасове лікування у боротьбі. Вони обрали неправильний шлях. Я не буду його повторювати. Обіцяю, Джулз. Просто одна людина. Усього одна. Заради справедливості.