Розділ 1.4

Після того, як бабуся пішла, я дістала пудреницю і довго розглядала себе в дзеркальці. Ніщо в мені не відгукувалося на свою зовнішність, наче дивилася на чужу людину. Хіба це мої очі, волосся, губи? Я, звичайно, була цілком симпатичною, але я не відчувала, що маю виглядати саме так.

Але як тоді?

Я задумалась. Я не знала. Може, білявкою? Я поклала пудреницю на тумбочку і, заплющивши очі, спробувала уявити себе зі світлим волоссям. Не виходило. Мені б точно вони не пішли. Але варто було мені про них подумати, як перед очима майнули біляві кучері і нетипові для такої зовнішності карі очі. Я спробувала вхопитися за цей образ, щось у ньому здалося знайомим, рідним, але тієї ж миті він розтанув, ніби хтось спеціально стирав у моїй голові важливі для мене спогади.

Може, я маю бути з рудим волоссям і розсипом ластовиння на щоках? Виглядало привабливо, але я не відчувала спорідненості із цим кольором теж. Як по команді перед моїм поглядом вискочило видіння дівчини, що весело сміялася, з коротким рудим волоссям у зеленій шапці, але я не встигла його розглянути, як воно розчинилося ще швидше попереднього.

Може, мені піде чорне волосся? Блискуче довге чорне волосся, а не ці кудлаті кучері трохи нижче плечей? Чорне… Так. Воно точно відчувалися ближче за інші. Перед моїм поглядом вже почало з’являтися чергове видіння, ніби я дивлюся на себе в дзеркало, але воно було таким каламутним, що я нічого не змогла розглянути. Тільки світла пляма обличчя і довга темна коса. Це я?

Серце забилося сильніше. Я відчула легке впізнавання.

«Це не ти!..» — наче чужий голос прострелив мій мозок наскрізь.

Злякавшись, я заткнула вуха долонями і потрясла головою. Мені хотілося прогнати чужий голос із моєї голови.

«Ти тут… — продовжував нашіптувати голос. — Ти така, якою себе бачиш. Згадай!»

Тієї ж миті я побачила більш ясне видіння, ніж попередні. Переді мною за столиком у кафе сиділа мама, ми їли морозиво і пили лимонад, вона сміялася. Ми добре проводили час. А потім мамі зателефонували і вона з винуватим обличчям повідомила, що їй треба терміново на роботу. Ми сіли в машину, їхали швидко, жовте світло, різкий удар, гострий біль і темрява.

Я різко вдихнула, згадавши той біль у грудях, що відчула перед зануренням у темряву.

«Не груди, а голова і рука з ногою» — підказав голос у моїй голові.

— Відчепися! — прошипіла я вголос. Здається, я починаю божеволіти.

«Згадай!..» — продовжував наполягати тихий голос.

Я згадала. Тільки спогад здавався чужим. Наче я подивилася сцену з фільму, який бачила раніше: знайому, але ж не я її проживала.

«Ти!» — закричав цей неприємний голос.

Я здалася. Просто відкинулася на подушку і заплющила очі.

Не хочу ні про що думати. Не хочу нічого пам'ятати. Досить з мене цих спогадів!

Я навіть не помітила, як провалилася у сон.

На цей раз кошмарів не було. У мої сни несподівано пробрався хлопець. Ми гуляли з ним лісом з великим, але милим собакою, і нам було добре разом. Тільки я ніяк не могла роздивитися хлопця, а його слова долинали немов крізь товстий шар вати. Я мружилася, терла очі, намагаючись розгледіти його, але марно. Його образ був розмитим, ніби я дивилася на нього крізь брудне-брудне скло. Він тікав вперед разом із собакою, я його наздоганяла і ось, коли я схопила його за рукав і повернула обличчям до себе, я нарешті змогла розгледіти його очі: блакитні, мов ясне небо, такі рідні, знайомі. Варто мені було це зрозуміти, як сон раптово обірвався, потривожений чужими голосами.

Та що ж мені так не щастить?!