Розділ 1.3

— Чайок будеш, золотце? — бабуся поставила порожню тарілку на тумбочку і дістала з сумки термос і чашку. — Я додала туди чебрецю з м'ятою, як ти любиш. І пиріжки з яблуками, — бабуся знову полізла в сумку, вивуджуючи звідти пакетик, загорнутий у рушник.

При згадці про чай мені різко захотілося звільнити для нього місце.

— Мені б спершу в туалет сходити… — я невдоволено зиркнула на гіпс на нозі.

— Звісно, люба! — бабуся підскочила і простягла мені милиці, що стояли біля стіни. Я їх одразу й не помітила. — Ти зможеш сама? Або допомогти?

— Спробую сама.

Невпевнено вставши, я взялася за милиці і спробувала зробити крок. Дещо незручно, але дійти зможу. Впоравшись із покликом природи, я вмилася, почистила зуби і повернулася назад у палату. Одномісна, з туалетом, мабуть, дорога — промайнула думка.

— Тепер можна і чаю з пиріжками, — я усміхнулася і бабуся відповіла мені такою ж усмішкою.

— Якщо добрий апетит, значить, вже одужуєш, — весело заявила вона.

— А довго мене тут триматимуть?

— Не думаю. Потрібно з твоєю бідолашною головою розібратися, тоді й відпустять. Нога з рукою вдома зростатимуться. Добре, що не праву руку зламала, бо складніше було б. Краще б, звісно, нічого не ламати, але в будь-якій ситуації треба шукати плюси, тоді легше живеться. Згодна? — бабуся підморгнула.

Я мовчки кивнула їй, зайнята смачним пиріжком. Моя бабуся мені точно подобалася. Думаю, до неї я звикну швидше, ніж до батьків.

Наївшись, я знову лягла. Хотілося почитати книжку, але через струс лікар мені не дозволив навантажувати очі. А ось крапельницю — будь ласка! Невдоволено зиркаючи на катетер у вені, я намагалася не ворушити рукою. Я боялася, що голка може проткнути мені вену наскрізь.

— Не боляче? — спитала бабуся.

— Ні, тільки холодно в руці, наче в мене кригу закачують.

— Розчин прохолодний, мабуть, — бабуся знизала плечима і повернулася до читання газети, їй можна було.

— А батьки прийдуть сьогодні? — не те, щоб мені хотілося їх бачити, з бабусею мені добре було, але мені було нудно і хотілося хоча б поговорити, якщо нічого більше робити не можна.

— Ввечері. Адже тато на роботі, Майє.

Звісно, робота. І чому я одразу не подумала?

— А який сьогодні день тижня? Число? Рік? — я тільки зараз згадала, що у телефоні навіть дати не глянула.

— 9 червня 2005 року, четвер, — відповіла бабуся після певної паузи.

Літо, отже. А я його вбиваю на лікарні. Який жах!..

— А чи довго мені з гіпсом ходити?

— Та ні, тижнів зо три, — у моєму голосі було стільки смутку, що бабуся спробувала мене заспокоїти. — Погода все одно зараз не дуже, прохолодно ще. Купатися зарано. Літо цього року запізнюється. Тож не хвилюйся, дачний сезон не пропустиш.

— А я люблю на дачу їздити?

— Звичайно, ви з Алінкою все літо зі мною туди-сюди їздите. Там пляж, ліс, гойдалка на дачі. Краса!

— А хто така Аліна? — невже я маю ще й сестру?

— Твоя двоюрідна сестра, — значить, справді сестра, тільки не рідна. — Донька мого молодшого сина Андрія. Їй 11 років. Ви з нею дуже дружите. Привести її завтра? Алінка постійно питає про тебе, переживає страшно. Так плакала, бідна, як дізналася про аварію, ледве її заспокоїла.

Від думки про перелякану сестру в мене на очі навернулися сльози. Звичайно, я хотіла б її побачити, але чи не засмутиться вона ще більше, коли зрозуміє, що я її не пам'ятаю?

— А вона не плакатиме, коли зрозуміє, що я її не пам'ятаю?

— Я їй вже все розповіла. Аліна засмутилася, але сказала, що все тобі нагадає та розкаже. Думаю, вона впорається.

— Добре, тоді нехай приходить, — погодилася я.

Після крапельниці мене зморило на сон. Цього разу обійшлося без кошмарів, якісь неясні образи, дивні пісні, прогулянки лісом — ось і все, що я побачила.

— Поспала? — побачивши, що я прокинулася, бабуся підійшла до мене. Вона все ще була тут.

— Так, трошки.

— Кошмари не мучили? — бабуся поправила мені подушку, так як вона збилася під час сну.

— Ні. Ліс снився.

— Ліс — це добре, — погодилася бабуся. — Обідатимеш? Ще супчик лишився.

— А ти щось їла?

— Так, тут обід розносили і я взяла рисову кашу з котлетою, як би тобі, але з'їла сама, — бабуся хитро усміхнулася. — Ти її не дуже любиш. І котлети тут такі собі, мої фрикадельки набагато смачніші.

— Навіть сумніватися не стану, — я теж усміхалася. Бабуся вміла піднімати настрій.

Після обіду бабуся посиділа зі мною ще дві години і почала збиратися додому.

— Незабаром прийдуть батьки, а мені ще по Аліну треба з'їздити і приготувати тобі на завтра поїсти. Мама-то твоя зі своїм гіпсом не дуже для кухні пристосована. Може, хочеш чогось конкретного? Ти кажи, я все приготую.

Я задумалась. Спробувала покопатися в пам'яті, воскресити хоч якісь спогади про свої смаки, але марно. Нічого не могла згадати. Доведеться тепер куштувати кожну страву і наново визначати подобається вона мені чи ні. Цікаво, звичайно, але краще б відразу знати, що я люблю, а що мені огидно.

— Не знаю навіть… Думаю, тобі краще знати, що я люблю. Я не можу навіть згадати улюблену страву.

— Картоплю смажену ти любиш, але вона охолоне, поки довезу. І варену, а потім обсмажену на вершковому маслі з часничком, але за часник мене медсестри не похвалять. Давай я краще запечу шматочками? І яблучок теж напечу.

— Добре, — погодилася я. Картопля так картопля, звучить апетитно.