Розділ 1.2

Втомившись від безплідних спроб згадати хоч щось, я провалилася в сон. Всю ніч мене переслідували кошмари: я то тікала, то билася з кимось, а у вухах постійно лунав чоловічий відчайдушний крик — так кричать, коли душа рветься на частини. Я намагалася знайти чоловіка, що кричав, але його образ постійно вислизав від мене, як пісок крізь пальці. Якоїсь миті я майже наздогнала його, майже розглянула, як раптом переді мною виник інший, з пістолетом у руках. Бах! Гострий біль пронизав мою грудну клітку. І мене більше нема. Я розчинилася у темряві.

Я з криком прокинулася. Серце шалено билося в грудях, наче хотіло мене переконати, що справно працює, що його не зупинила та куля.

— Кошмар наснився, Майє? — почула я поруч із собою тихий теплий голос.

Піднявши очі, я побачила, що зі стільця встала літня жінка, яку я бачила вчора, моя бабуся, і попрямувала до мене. Присівши на край ліжка, вона усміхнулася і прибрала мокрі пасма волосся з мого чола, а потім витерла піт хустинкою. Керуючись раптовим поривом, я схопила її за руку і притулилася губами до тильного боку долоні. Я не пам'ятала свою бабусю, але щось невловимо знайоме, близьке було в ній, наче я знала її в минулому житті. А може, я просто почала згадувати?

— Так. Мене уві сні намагалися вбити, — пожалілася я старенькій.

— Ти переживаєш через аварію, тобі боляче, тому й сняться кошмари, — бабуся погладила мене по голові. — Скоро все минеться.

— І пам'ять повернеться? — я дивилася на неї з надією.

— Може, повернеться, а може й ні. Я не лікар, сонечко.

Я тихенько зітхнула, але від бабусі це не втекло.

— Не страждай, люба, не згадаєш — не страшно. Ти ще така молоденька, у тебе буде купа спогадів. І до нас знову звикнеш.

— Ти мені здаєшся трохи знайомою, — я чесно зізналася.

— От і славно, — обличчя бабусі осяяла щаслива усмішка.

— Тільки твого імені я не пам'ятаю. І як батьків звуть також. І прізвище своє і скільки мені років. Взагалі нічого.

— Все можна виправити, Майєчко. Мене Марусею звати, а твоїх батьків — Віталіна та Євген. Я мама твого батька. Твоє прізвище Тавічева, тобі 13 років.

Щось в імені бабусі відгукнулося в моїй душі, не все ім'я, а лише перший склад, а також у імені матері, але впізнавання все одно не сталося. Я зовсім нічого не пам'ятала, і це рвало мою душу на частини. Нехай бабуся й казала, що в мене буде ще багато спогадів, але я відчувала, що забула щось справді важливе.

— Бабусю, а в моєму житті було щось особливе, чого я не повинна забувати? — наважилася я спитати. Раптом бабуся допоможе мені згадати те важливе, що мене так хвилювало.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі, сонечко, — бабуся знову погладила мене по голові. Її очі дивилися на мене з таким теплом, але й сум, біль у них теж читався. Я бачила, що їй було мене шкода, але вона не знала, як допомогти. — У тебе було чудове дитинство, але чогось незвичайного я не можу так одразу назвати.

Я сумно зітхнула. Бабуся на мить відвела погляд, а потім обернулася до мене і широко усміхнулася.

— А давай я завтра принесу тобі альбом із фотографіями і розповідатиму, що і коли сталося на них? Може, ти згадаєш щось.

— Так, давай. Ти чудово придумала.

— От і домовилися. А зараз давай поснідаємо. Я тобі гречаного супчика з фрикадельками принесла, як ти любиш.

Я кивнула, відчуваючи, що справді зголодніла. Бабуся дістала з сумки літрову банку з супом, тарілку та ложку, і налила мені неповну миску.

— Давай я триматиму тарілку, а ти їж. Не треба ногу вниз опускати, болітиме, — зупинила вона мене, коли я спробувала звісити ноги з ліжка, щоб зручніше було їсти. — Треба трохи вище за тіло ніжку тримати. Все ж таки у тебе там тріщина. І в руці теж. Ох, наробила твоя мама справ! Поспішала вона! Захотіла проскочити на «жовтий». От і приїхала!

— Вона ж не хотіла, щоб я постраждала… — я спробувала захистити маму.

— Звісно, не хотіла, але це сталося. Сама відбулася одним переломом, навіть свідомості не втратила, а ти от кілька днів провалялася без свідомості, в комі, бідолашна! Тебе ледве з того світу дістали… Ще б трохи і не встигли…

Бабуся схлипнула. Я погладила її по зморшкуватій худенькій руці, усміхнулася. Мені не хотілося, щоб вона через мене плакала. Адже я жива. Постраждала сильно, звичайно, але я ж одужаю.

Я набрала повну ложку супу та відправила собі в рот. Ммм, справді смачний! Здається, я такий вже їла, тільки готувала його точно не бабуся. Мама? Жінка в моєму спогаді була молодою і чорнявою, а у мами було русяве волосся.

— Смачно, бабусю, дякую, — подякувала я їй, з'ївши всю тарілку. — А мама такий мені готувала?

— Ні, що ти, — усміхнулася бабуся. — Твоя мама з фрикадельками ніколи не робить. Тільки з куркою суп та ще борщ зі свининою. Ти завжди після школи до мене обідати заходила, щоб поїсти мого супу чи ще чогось. Я живу поруч із твоєю школою.

Дивно. Тоді хто сплив у моєму спогаді? Я заплющила очі, намагаючись його відтворити, але він відразу ж почав танути, а мій внутрішній голос шепотів: цього не було, ти все вигадала…