Розділ 1.1

Майя Тавічева, 2005

Я добре пам'ятала свою тимчасову смерть, жодної миті не забуду. Вона стала моїм першим справжнім спогадом у житті, все, що було до — я пам'ятала ніби переглянутий фільм. Розуміла, що це моє життя, але не пам'ятала, як я все це проживала. Дивне відчуття.

Гострий, обпалюючий біль у грудях в районі серця став моїм першим відчуттям, що теж було дивним — грудна клітка у мене не була пошкоджена, тільки голова та рука з ногою.

Я стрімко летіла в цілковитій темряві, мені здавалося, ніби мене засмоктує у вирву небуття. Я відчайдушно хотіла вхопитися за щось руками або впертися ногами, щоб пригальмувати, як це буває на високій крутій гірці, але я не відчувала ні свого тіла, ні навколишнього світу. Здавалося, немає нічого, окрім порожнього простору. Якимось чином я усвідомлювала, що вмираю — ще секунда і зникну, і чим довше я летіла, тим сильнішою була моя жага до життя. Тільки не зараз, я ж ще така молода! Я так відчайдушно благала про спасіння, так хотіла ще пожити!

Мій політ зупинився так само різко, як і почався, але вже без гострого болю. Мене ніби вирвало з цього вакууму і кудись затягло. Я всього на мить відчула, що знову перебуваю в тілі, відчула м'якість ліжка піді мною і знепритомніла.

Коли я прийшла до тями, то довго не могла розліпити очі. Думки мої плуталися, тіло здавалося чужим, незручним, ніби я одягнула тісний, не за розміром одяг. Розплющивши нарешті очі, я тільки встигла здивуватися надто новою, акуратною обстановкою лікарняної палати — а я безперечно була в лікарні — і відключилася знову. Коли я знову прийшла до тями, то виявила, що поруч сидять незнайомі мені люди: чоловік і жінка років сорока і жінка похилого віку десь під 70. У сорокарічної був гіпс на лівій руці. Щойно я розплющила очі, вона перша підскочила до мене і заголосила:

— Вона прийшла до тями! Майєчко, сонечко, ти як? Пробач мені, будь ласка, я не знала, що все так вийде… — жінка нахилилася до мене і поцілувала в обидві щоки. — Як же я злякалася, моя дівчинко!

— А ви хто? Де я? — я здивовано подивилася на жінку. Від моїх слів вона злякано округлила очі і, притиснувши долоню до губ, ніби стримуючи крик, позадкувала назад.

— Мабуть, в неї з пам'яттю проблеми, — припустив чоловік. — Вона ж головою вдарилася, Віто. Давай я лікаря покличу?

Жінка тільки кивнула, продовжуючи здивовано витріщатися на мене. Всередині мене ворухнувся розмитий спогад при згадці імені Віта, але я не змогла за нього вхопитися і спогад розтанув, не встигнувши навіть проявитися.

Лікар прийшов за кілька хвилин і довго мене опитував, в результаті дійшовши висновку, що у мене амнезія через травму голови. Сказав, що час покаже, тимчасова вона чи постійна. Жінка схлипнула і важко опустилася на стілець, чоловік обійняв її за плечі. Літня жінка весь цей час мовчала. Коли лікар вийшов, чоловік підійшов до мене і, присівши на край ліжка, сказав:

— Ми — твої батьки, Майє, а це, — він кивнув у бік літньої жінки, — твоя бабуся. Ти зовсім не пам'ятаєш нас?

Я зовсім їх не пам'ятала, не бачила нічого в них рідного, але очі у чоловіка були такими сумними, здавалося, ще мить і він, як і жінка, розплачеться, що я збрехала:

— Здається, щось невиразно знайоме у вас є, але в мене в голові такий туман, нічого не розумію…

Чоловік, який назвався моїм батьком, важко зітхнув і повернувся на стілець до моєї матері. Родичі ще трохи посиділи поряд зі мною, але розмова не клеїлася і вони пішли додому, побажавши якнайшвидшого одужання. Жінка, яка назвалася моєю мамою, запропонувала залишитися зі мною на ніч, але я сказала, що не треба. Я хотіла побути сама. Мені потрібно було розібратися зі своїми думками, спогадами, зрозуміти, хто я, знайти себе.

Залишившись сама, я підвелася і зазирнула в тумбочку. Там я виявила пачку печива, шоколадний батончик, горіхи, мінеральну воду та невеликий рюкзачок. Мабуть, він мій? Я взяла його до себе в ліжко і висипала вміст прямо поверх ковдри. З рюкзака випала пудрениця з дзеркалом, помада ніжно-рожевого кольору, щітка для волосся, мобільний телефон, носова хустинка та якийсь журнал. Я одразу ж зазирнула в дзеркало: звідти на мене злякано дивилося незнайоме обличчя дівчинки з каштановим волоссям. Це волосся, риси обличчя, сіро-блакитні очі були для мене чужими. Та й дівчинкою я не почувалася. Я відчувала себе років на 20, але аж ніяк не на 12-13, а дівчинка у дзеркалі виглядала саме підлітком. Що за чортівня зі мною відбувається? Хто я? Я пам'ятала, що батьки називали мене ім'ям Майя, але й воно відчувалося чужим.

Я взяла в руки мобільний телефон, сподіваючись хоч у ньому знайти якусь інформацію, але він теж мені не допоміг. Там не було ні фотографій, ні відео, тільки повідомлення, контакти, календар і примітивні мелодії на дзвінок із такими ж іграми. Сам телефон теж був дивним — кнопковим, а не сенсорним, як я звикла. Коли звикла? Несподіване питання змусило задуматися, звідки в моїй голові виник спогад про сенсорні телефони. Я тільки-но почала згадувати, але щось заблокувало мені доступ до цього спогаду. Пам'ять мені лише встигла підказати, що дзвонити сенсорним телефоном не можна було, зв'язку не було. Тільки фотографувати, слухати музику й читати завантажені книги. Але ледь у моїй голові сплив цей спогад, як щось спробувало його заглушити, м'яко переконуючи мене, що він неправильний, що я все це вигадала і телефон якраз годиться для дзвінків. Адже він для них і придуманий.

Я розгубилася. Всередині мене ніби сперечалися два голоси, боролися за право бути лідером. Що ж зі мною відбувається? У мене роздвоєння особистості чи це наслідки травми? Може, день-два і все минеться? Аби тільки все згадати. Нехай я ще така юна і в мене буде багато нових спогадів, але я не хотіла втрачати своє минуле. Я не хотіла втрачати себе. Я відчувала, що забула щось дуже важливе.

Я заплющила очі і спробувала знайти у своїй підсвідомості те, що мене так хвилювало. Намагалася зачепитися хоч за щось, але марно! Моя підсвідомість була закрита від мене на кодовий замок, пароля від якого я не знала.