Розділ 8.1

Сіра, 2346

Спочатку я дивилася із задоволенням, як Тірша з татом співають і танцюють. Це було про красу, про кохання, про життя, яке несподівано повернулося і якому всі раділи. Але чим більше вони випивали, чим довше тягнувся вечір, тим їх танці… ну… здавалися мені… надто особистими. Ніби я дивилася на те, чого не мала бачити. Все ж це був тато! А не якась чужа людина. І нехай їх танці іншим здавалися пристойними, але мені було трохи ніяково. Гаразд. Не трохи. Дуже. Ще й Чейз весь вечір з цікавістю на мене поглядав. Та тільки майже не підходив. Всього один раз, привітався, коли прийшов разом з дядьком, а потім весь час тримався осторонь. Не жартував, як завжди, а лише мовчки спостерігав. Що з ним? Я щось не так зробила? Я не розуміла…

Коли почався черговий запальний танець, я вже хотіла втекти в туалет, щоб хоча б на кілька хвилин не бачити всього цього… Але мене зупинили.

— Ходімо надвір, Сіро, — Чейз несподівано торкнувся моєї руки. І усміхався. Надто радісно. Ні. Надто тепло. Чи мені здалося? Може, він п’яний? Он і коктейль вже наполовину випитий…

Не вірячи власній удачі я вибігла надвір разом з Чейзом. Свіже вечірнє повітря вдарило в обличчя і я відразу пожалкувала, що забула куртку в барі, але повертатись назад вже не хотіла. Все ж на мені був светр. Не змерзну. Ми ж сюди не на годину вийшли?

— Бачу, тобі вже набридло дивитись, як вони витанцьовують, — Чейз знову усміхнувся — і не зі звичною іронією, а так м’яко, що я аж розгубилася. Трохи. Він ніколи мені так не усміхався раніше.

— Та… — зітхнула я, не знаючи, що ще сказати.

— Хочеш випити? — Чейз простягнув мені свій коктейль. — Він легкий і солодкий.

— О, це мені точно не завадить, — я нервово захихотіла і взяла з його рук коктейль. Дійсно, легкий і солодкий.

Чейз якийсь час мовчав, дивився на мене трохи дивно, а потім заговорив.

— То ти справді жила всі ці місяці сама в іншому світі?

— Так, — кивнула я, роблячи ще один ковток. — Тільки не в іншому світі, а в іншому часі. В минулому. Ще до того, як магія з’явилась.

— І не було війн і руйнацій? — допитувався він. Схоже, йому дійсно було цікаво почути з перших вуст, як воно там жилося.

— Війни були завжди, Чейзе, — пирхнула я. — Ти що історію в школі прогулював?

Я підняла на нього погляд поверх келиха й зробила ковток — мені сподобався смак коктейлю. Келих був холодний, пальці трохи мерзли, зате коктейль допомагав не видати, як мені подобається, що ми стоїмо так близько. Легке тремтіння я могла списати на прохолоду, а почервонілі щоки — на коктейль.

— Я не про одну конкретну війну, я про це все, що навколо нас, — Чейз махнув рукою в темряву.

— Ні, там весь світ не був в руїнах. І попри війни там був розвиток. Ну, як у старих фільмах.

— Тобто ти перемістилася десь на 300 років тому? У той час, коли знімали всі ті фільми, що ми передивляємось і музику, що ми слухаємо?

Чейз ледь усміхнувся, і в цій усмішці не було насмішки — тільки цікавість.

— Так, але вже під кінець того часу. Здається, то був період на межі між тим, звичайним світом і нашим, зруйнованим.

— І як там було? Цікаво?

Чейз простягнув руку за коктейлем, і я не одразу його відпустила. Наші пальці торкнулися, і мені довелося зробити вигляд, що нічого не сталося. Що це випадковість.

— По-своєму цікаво, але я звикла до нашого світу. Руїни, милі руїни.

Я всміхнулася, намагаючись приховати те, наскільки сильно я зараз збентежена. Я дивилась на Чейза, на те, як він стоїть так просто, з рукою в кишені, і дивиться на мене зовсім іншим поглядом. Поглядом, який змушував мене тремтіти. І сподіватися.  

— І тобі не було страшно самій туди йти?

Насправді мені було дуже страшно на початку, але Чейзу говорити про це не хотілося. Ми вперше говорили ось так серйозно, без його іронічних підколів, як рівні. І від цього аж дух перехоплювало. Невже я подорослішала в його очах? Було б круто.

— Трохи. Куди ж без цього? — я знизала плечима. — Але я знала, що роблю. Джулз мене добре навчила.

— Джулз, не могла передбачити все.

— Не могла. Але ж і в мене є голова на плечах. Тим більше, в мене була мета — зробити тата щасливим. А для цього потрібна була Тірша. Жива.

— І коли ти встигла так подорослішати, мала? — і ніби звичний, трохи іронічний тон, але усмішка Чейза, його погляд не були жартівливими. Вони були… ніжними?.. — Наче ще вчора з Кессі в ляльки грала.

— Я вже давно в ляльки не граю! Не вигадуй! — обурилася я, але все ж не стримала усмішки.

— Так, звісно, — Чейз взяв з моїх рук коктейль, зробив ковток, потім повернув. Подивився кудись вбік, туди, де будинки губилися в темряві ночі, і раптом видав: — Знаєш, я хвилювався, Сіро. Думав, з тобою щось трапилось, а Джулз це приховує. Боявся, що більше ніколи тебе не побачу.

Хвилювався? Боявся? Серце пропустило удар, а потім забилося так швидко, що його стукіт віддавався у скронях. Невже-невже-невже?! Це ж те, що я думаю? Так? Будь ласочка, Всесвіте, тільки не підведи!