Розділ 7.4

— Тірше, люба моя, як це так?.. — схлипувала Кара, ледь не душачи мене в обіймах. — Це не магія, це якесь диво!

— Я вже думала, що ніколи тебе не побачу… — шморгала носом Віллоу. Я ніколи раніше не бачила, щоб вона плакала. — А ти тут… Знову жива…

Мені, звичайно, було дуже приємно, що подруги так за мною скучили, так радо мене зустрічали, але стояти посеред бару, обійматися і плакати, коли на нас витріщалося ледь не все місто, мені було трохи незручно.

— Буду живою. Якщо ви не задушите мене в своїх обіймах. Може, вип’ємо?

Дівчата нарешті мене відпустили.

— Може, ти заспіваєш? — відразу ж запропонувала Кара.

— Може, я спочатку горло промочу? — я криво всміхнулася. — Я вже трохи забула, як це — співати перед натовпом.  

Дівчата погодились і ми підійшли до барної стійки. Джоана і дядько Нед теж повернулись за неї. Я не могла стримати усмішки, спостерігаючи за ними — вони були гарною парою. І зараз, коли вони нарешті були разом, на них приємно було дивитися. Не те що в старі часи, коли вони постійно сперечалися.

— Ну що, Джоано, кажуть ти тут головна тепер? — я їй весело підморгнула, ігноруючи насуплені брови дядька Неда.

— Це я тут головний! — відразу ж заперечив він.

— Що ти сказав, любий? — солодко промуркотіла Джоана, але в її очах спалахнули такі блискавки, що дядько Нед миттю здав позиції.

— Та то тобі почулося, кохана, — махнув він рукою. — Не зважай.

Я розсміялася. Їх діалоги і зараз були зі шпильками, але це, мабуть, стало їх своєрідним коханням.

— Джо, зроби мені коктейльчик для розігріву, — я нетерпляче постукала пальцями по стільниці, привертаючи до себе увагу. — Сподіваюсь, ти не забула, що я люблю?

— Як тут забути, Тірше? — м’яко, без звичної іронії відповіла вона і почала змішувати мені «Зелену фею». 

Поки Джо робила для мене коктейль, я озиралась навколо. Бар не дуже змінився, але дещо додалося — деякі старі меблі замінили нові, з’явився новий декор. Але в цілому бар залишився колишнім. І мене це радувало. Ніби я не зникала так надовго. Ніби була тут востаннє місяць тому, а не довгих 17 років. 

Коктейль був майже готовий, коли за спиною у Джо промайнула тінь — кучерява дівчинка трохи молодша за Сіру. Я відразу зрозуміла, хто це, адже вже знала, що в Джо і дядька Неда є дочка, але зробила вигляд, що здивована.

— Джо, а хто ця дівчинка позаду тебе? Твоя помічниця? А хіба можна неповнолітніх брати на роботу в бар? — я хотіла трохи пожартувати. А то всі тут надто серйозні були, а я від їх серйозності нервувала ще більше. Відвикла я від такої уваги. 

— Яка помічниця? — Джоана поставила переді мною коктейль і я з насолодою потягнула його через соломинку. — Це моя дочка. Лінна. 

— А я думала, це дочка дядька Неда. Щось не дуже на тебе схожа. А от на нього — ну копія просто!

Насправді Лінна була більше схожа на Джоану — те ж волосся, ті ж риси обличчя. Тільки от очі наші — зелені. 

— Ну хоч хтось помітив схожість! — на обличчі дядька Неда розтяглася задоволена усмішка. — Ти бачила її очі, Тірше? Як твої. 

— Бачила, — кивнула я, відвівши погляд.

На очах в дядька Неда блищали сльози і я просто не могла на це дивитися. Нехай то були сльози щастя, але ж скільки горя їм довелося пережити через мене! 

— Я думав мене розігрують! — позаду мене так раптово прогримів до болю знайомий голос, що я ледь не пролила коктейль на себе. — А ти дійсно тут, моя смарагдова феє! Жива-живісінька!

Я повернулася. Переді мною стояв старий Крез — колишній хазяїн бару. Саме він дав нам з Ровеном можливість заробляти виступами. Саме він розповів нам про печеру в горах, що стала нашим з Ровеном таємним місцем. І ось він був тут — старий-престарий, майже древній, спирався на ковіньку, але голос його був такий же гучний, а очі — все ще ясними. Це ж скільки йому років зараз? Десь під 90 здається? Зараз люди рідко стільки живуть. Але тільки не він. Старий Крез завжди був діяльним і енергійним, про таких зазвичай кажуть — він всіх нас переживе.

— Дідусю Крезе! — я відставила коктейль і кинулася його обіймати — обережно, бо боялась, що він вже заслабкий для міцних обіймів. — Мене-то магією оживили. Але як ви примудрилися прожити стільки років? 

— Хотів ще раз почути, як ти співаєш, феє. Мабуть, відчував, що ти ще повернешся. 

На очах старого бриніли сльози. Та що ж всі такі сентиментальні? Мені аж ніяково. Невже всі так сильно мене люблять? 

— То що, заспіваєш?

— Заспіваю.

Я прибрала соломинку з коктейлю, зробила кілька хороших ковтків і, кивнувши Ровену, попрямувала до сцени.